У відповідь на польський закон

Верховна Рада України 242 голосами проголосувала за Заяву у зв’язку з ухваленням Сеймом і Сенатом Республіки Польща змін до закону про Інститут національної пам’яті, який значно розширює повноваження  у справі розслідування «злочинів, вчинених проти польського народу та його доброго імені».

В ньому передбачені покарання за «пропаганду бандерівської ідеології» та заперечення провини українських націоналістів перед поляками під час Другої світової війни, а також формулювання “польські табори” щодо нацистських таборів на території Польщі і твердження про те, що Польща теж несе відповідальність за Голокост. Прийняття даного закону вже піддалося жорсткій критиці з боку США, Ізраїлю та Євросоюзу, оскільки певні його положення засвідчують крайню позицію радикальних націоналістів. Як і у всякому законі, у ньому не все однозначно.

Верховна Рада прийняла постанову спокійно, зважено, аргументовано. В ній, зокрема, говориться:

«Ми повинні пам’ятати і передавати прийдешнім поколінням правду про дійсні, а не вирвані з загального контексту причини, які призвели до кровопролиття між нашими народами в роки Другої світової війни та в інші періоди нашої історії і які мали трагічні наслідки для наших народів. Незаперечним є те, що як у минулому, так і сьогодні розпалювання конфліктів між традиційно дружніми українським і польським народами лежить в інтересах спільних ворогів нашої державності і суверенітету, якими були нацистський і комуністичний режими, а сьогодні – російський агресор і окупант».

Українська сторона заявила, що не збирається вдаватися до симетричних чи якихось інших заходів у відповідь на польський закон.

Мені, як і українському загалу (хіба що є винятки) текст польського закону не знайомий, відомі лише акценти, які він розставляє. З окремими, думаю, важко не погодитися. Зокрема, із запереченням словосполучення «польські табори» чи вини польського народу в трагедії Голокосту. Не держава Польща будувала Освенцим, Майданек, Треблінку. І не польський народ знищував євреїв – їх разом із німцями розстрілювали молодчики із «Синьої поліції» –  колаборантських підрозділів, створених фашистами на окупованій території Польщі. Ці покидьки, так само, як і поліцаї в Україні,  брали участь в арештах, депортаціях і розстрілах не тільки євреїв, а й своїх етнічних співвітчизників. Україна за них відповідальності не несе. Хоч декому цього й хочеться. Характерний приклад –  її вже  хочуть зробити чи не головним винуватцем Голокосту. Пропонований Меморіал у Бабиному Яру намагаються звести як пропагандистський антиукраїнський центр. Група істориків, об’єднаних навколо цієї ідеї  і фінансованих російськими олігархами Павлом Фуксом, Германом Ханом і Михайлом Фрідманом, запропонувала «Загальний вигляд наративу Меморіалу Бабин Яр». Колишній дисидент, співпрезидент Асоціації єврейських громад України Йосиф Зісельс з приводу цього наративу – головної  смислової лінії Меморіалу, сказав:

«Створюється ілюзія, що Україна була центром Голокосту. Але Україна ніколи не була центром Голокосту. Нацистська Німеччина була центром Голокосту. І не можна так зсувати цей центр на терени України».

На території України справді загинуло дуже багато євреїв. Але не в Українській державі, її тоді ще не було. І, до речі, українці серед праведників світу – четверті за кількістю. А в Бабиному Яру розстрілювали не тільки євреїв.

Не було під час минулої війни і такої держави, як Польща. Був її уряд в екзилі і була окупована територія Польщі, перейменована на Генерал-губернаторство. Країна Польща не відповідає за дії нацистів на її  землі і зрадників польського народу. А от стосовно того, що згідно з прийнятим у Варшаві законом передбачено кримінальне покарання за висловлювання  про причетність поляків до Голокосту, що це вже зайве, бо ті ж «сині поліцаї», колаборанти були таки поляками. Хоча це вже більше лінгвіністичні тонкощі.

У наших ЗМІ закон про польський Інститут національної пам’яті через передбачені покарання за «бандерівську ідеологію» називають ще “антибандерівським». До Степана Бандери і вояків УПА у поляків – особливий «пієтет». Їм не подобається, що Московський проспект у Києві перейменовано на честь Бандери, як  ми оцінюємо визвольний рух (в тому числі й від поляків) на теренах Західної України. Звичайно, полякам може не подобатися, що Бандера наказав виконати вирок трибуналу ОУН міністру внутрішніх справ Перацькому. Але ж скількох українців відправив на той світ цей міністр, котрий очолював каральні акції проти них під час політики «пацифікації». І так можна до безкінечності виставляти рахунки один одному, однак це не тільки не продуктивно, а й небезпечно для обох народів та обох держав. Тим більше, що це завжди – як у минулому, так і зараз – тільки на руку Москві. Що ж до «бандерівської ідеології», то суть її чітко було викладено в програмному документі УПА «Хто такі бандерівці і за що вони борються»:

«Усі народи, в тому числі російський і польський народи, ми цінуємо у поважаємо і прагнемо до тісної дружби і співпраці з ними. Ми ненавидимо лише ті імперіалістичні сили, котрі нас поневолюють чи хочуть поневолити, тільки проти них ми боремося. Ми, українські націоналісти – також не імперіалісти. Незалежну українську державу ми хочемо побудувати тільки на українських етнографічних землях, тобто на землях, на яких у більшості живе український народ. Ми не зазіхаємо ні на найменший клаптик чужої території. Ми проти всякого імперіалізму – проти поневолення в будь-якій формі одного народу іншим, проти імперіалістичних воєн і захоплень, проти багатонаціональних імперій. Ми за якнайповніше здійснення ідей вільних національних держав усіх народів світу».

І все – крапка. Верховна Рада гідно відповіла на недружній крок сусідньої Польщі, подальша робота, зокрема з врегулювання відносин, – тепер справа політиків, а з об’єктивної оцінки минувшини – істориків. Нам своє робить. І не забувати слова відомого політичного діяча: «Не так страшні московські воші, як українські гниди». Останніх, на жаль, у нашій молодій державі ще вистачає. У тому числі і в парламенті, де вони то підписують «Звернення депутатів від Партії регіонів і КПУ до депутатів польського Сейму» з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом щодо польського населення, то голосують проти постанови Верховної Ради, про яку йдеться, чи законів на підтримку обороноздатності країни. А з екранів, котрі належать їхнім ляльководам, майже відверто заперечують історичне право українців мати свою державу і, власне, взагалі бути українцями.

Чи не занадто привільно вони себе почувають?

Броніслав Куманський
Донбас до України чи Україну до Донбасу?

Тьху ти, нечиста сило!

Виборчий фальстарт: хто рано починає, той усім набридає?

Хто кому Рабинович?

Who is who на президентське крісло та їхня челядь