Підсумовуючи 26-річний шлях нової Української держави, котра фактично народилася 1 грудня 1991 року, а не 24 серпня (саме після грудневого референдуму її почали визнавати країни світу), хотілося б сказати щось пафосне: «Через терни до зірок». Не виходить. Звичайно, двадцять шість як на історію – то лише мить, та як на людський вік – це не дрібниця. Не так уже й багато нам відведено, щоб третину свого життя пускати за вітром, а потім розводити руками: мовляв, хоч з мосту та в воду. А починалося так гарно. Всенародне піднесення, багатолюдні мітинги, референдум, під час якого 90,3 відсотків громадян, що взяли в ньому участь, підтримали рішення Верховної Ради щодо проголошення державної незалежності України – аж 76 відсотків дорослого населення країни. У тому числі понад 83 відсотки мешканців Донбасу і 54 – Криму.
Ми не знаємо, скільки жителів Донеччини-Луганщини і Криму насправді проголосувало за незалежність від України в 2014 році, але що серйозного спротиву більшості сепаратистській меншості ми ні там, ні там не спостерігали, – це факт. Що дозволяє думати: майже чверть віку до цього там голосували не стільки за Україну, скільки за, вибачте, «манну небесну». Я спеціально вживаю такий делікатний термін, щоб не образити тих мешканців нині окупованих територій, котрі й колаборантами не стали, але й досі не розберуться, хто насправді має відповісти за те, що нині коїться на їхній території, і котрим байдуже, якою ціною може бути здобутий мир на сході – їм нині важче, ніж нам. Але не ми винні у тому, що вони опинилися серед тих, кому важливо не те, щоб Україна відбулася, а що вони від неї матимуть. На Донбасі і в Криму таких особливо багато. І в тому теж винна не Україна. Згадуючи доленосний референдум 1991 року, керівник Центру прикладних політичних досліджень Володимир Фесенко кілька літ тому писав: «Не треба зараз мати ілюзії, що всі були щирими українцями і всі щиро підтримали незалежність. Були й певні ілюзії, що незалежність принесе економічний добробут, що стане краще жити». Частина населення проголосувала не за державу Україну, а за ковбасу по 2.20 без черги. Згодом прийшло розчарування, бо швидких змін на краще не сталося, бо державу, котра до того грабувала народ, пограбували його ж далеко не кращі сини і дочки, позбавивши сам народ не тільки якихось соціальних завоювань, а й ілюзій на оті самі зміни.
Отримавши незалежність, ми забули, що вона не тільки дає права, а й зобов’язує – розбудовувати державу, зміцнювати її обороноздатність, відроджувати національну культуру, повертати рідну мову у всі сфери життя. Естонці не забули, у своїй Конституції вони зафіксували «непохитну віру і тверду волю зміцнювати і розвивати державу.., покликану забезпечити цілість естонської нації і культури на віки», і за час, що минув від її прийняття Естонія стала однією з найуспішніших постсоціалістичних країн. Ми теж прийняли Конституцію, у її преамбулі теж багато чого гарного написали, окрім того, що українці – не тільки народ («громадяни України всіх національностей»), а й нація, котра живе на цій землі споконвіку, має свою культуру, становить чотири п’ятих її населення і дала назву цій країні. І цей компроміс невдовзі широко відчинив двері для русифікації, ще більшої, ніж за радянських часів. А за тим – і проникнення російського фактора у всі сфери українського життя. Пригадуєте, як за Януковича росіяни приїздили в Україну інспектувати наші оборонні (!) підприємства? Ми толерували появу незліченного числа російськомовних видань, телепрограм, шоу, театрів і театриків, виявляли поблажливість до відверто антиукраїнських публікацій і заяв, зокрема й так званих народних депутатів, сприяли створенню нібито культурницьких, а насправді підривних проросійських організацій, терпіли, коли влада на місцях не дозволяла відкривати українські школи і все таке інше. Щоб, не доведи Господи, не розгнівати сусідів і не дати засумніватися Заходу у нашому демократизмі. Отак, лавіруючи між крапельками, ми погодилися на втрату радянської спадщини, зокрема й п’ятої частини військово-морського флоту, що тепер відгукнулося втратою Криму, трудових заощаджень, які за одну ніч опинилися в російському Ощадбанку, своєї частки закордонного майна і золотого запасу, половини Керченської протоки тощо. І чим далі все більше наступаючи на граблі, під кінець фактично віддали Україну в управління Білокам’яній, ледь не «во вічноє і потомственноє владініє». Її врятували українці.
Це неправда, що в Україні мало патріотів. За роки, що минули від 1991–го, частка прихильників незалежності ніколи не знижувалася до 50 відсотків, а на початку 2012-го становила вже 82,6 відсотка громадян. Останніми роками помітно зростає кількість тих, хто не просто вважає себе українцем, а пишається званням громадянина України. Ми витримали перший, підступний удар з боку «единокровных братьев», це і є підтвердженням того, що «не вмерла Україна», хоч того так хочеться нашим північним сусідам. Україна міняється. Повільно, часто непомітно, нерідко болісно – коли не зрозуміло, робиться воно на краще чи навпаки. Як би там не було, а зближення з Європейським союзом, НАТО (нарешті більшість населення України зрозуміла необхідність рухатися в бік Альянсу) стали подіями великої ваги. Може це і є той випадок, коли можна без іронії говорити: «Захід нам допоможе» – витягне за вуха із совкового болота. Щоправда, у Заходу – своє життя, йому тепло й без нас, і звуки вибухів від снарядів туди не долинають. А якщо говорити про зміни в країні, то це, перш за все, у суспільній свідомості народу, завдяки яким ми всупереч усьому стоїмо на ногах.
Бо у нас проблеми не лише з війною. Люди бояться не тільки снарядів. А й постійного зростання цін, безробіття, невиплати заробітної плати. Бояться розбою на вулицях і терористичних актів, бояться, що завтра можуть відібрати твій урожай чи твою квартиру. Що тебе нікому захистити. Вони прекрасно розуміють, що так не має бути і так може не бути. Але є, бо політики і бюрократи, котрі плодяться з ентузіазмом кроликів, теж розуміють, що з приходом якісних змін вони тут стануть непотрібними. А ще країна бідніє. На чесних службовців, – їм не знаходиться місця серед чиновників «по життю», на талановитих вчених і креативну молодь – їм ніде реалізуватися, і вони їдуть працювати за кордон, на просто працьовитих людей – за даними Держстату рівень безробіття в країні складає близько 9-10 відсотків, і зарплата за кордоном у кілька разів вища. Тим часом держава інвестує не стільки у потреби країни, скільки у себе кохану. Кабінет міністрів подав на розгляд Верховної Ради проект Державного бюджету на наступний рік. Витрати на вищі органи влади – уряд, парламент, президентську вертикаль сягнуть небачених до того висот. Фінансування Державного управління справами, яке забезпечує діяльність гаранта Конституції та його адміністрації отримає 2,4 мільярди гривень, у той час як на медичне лікування, реабілітацію та санаторне забезпечення особового складу Збройних сил, ветеранів військової служби та членів їхніх сімей, ветеранів війни передбачено у два з половиною рази менше. Певно, сидіти у київських кабінетах набагато шкідливіше і небезпечніше, ніж у промерзлих бліндажах на Донбасі. МВС отримає на десять мільярдів більше, ніж у нинішньому році, мільярд додадуть Генпрокуратурі. А от НАБУ і Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру в уряді, очевидно, не дуже шанують…
«За що ми виходили на мітинги наприкінці дев’яностих, їздили до Києва у дні Помаранчевої революції, стояли на Майдані Гідності?” – запитав мене старий знайомий, котрий останнім часом відійшов від політики. «За те ж саме, за що сьогодні наші хлопці ризикують життям на сході України», – відповів я йому. За державність. Сьогодні вона переживає далеко не кращі часи. Але без неї не засяють зорі на українському небосхилі. Ніколи.
Броніслав Куманський
Донбас до України чи Україну до Донбасу?
Виборчий фальстарт: хто рано починає, той усім набридає?
Who is who на президентське крісло та їхня челядь
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці:
