Розмовляв Кирило ПОЛІЩУК. Фото автора
Нещодавно в Кропивницькому вперше побував із акустичним концертом лідер гурту «МЕРІ» Віктор Винник. Ми поспілкувалися перед виступом із музикантом про акустичні квартирники, новий альбом та книгу «90/60/90».
Ви вперше у Кропивницькому, запитувати про ваші враження від міста не буду, запитаю, чому раніше не заїжджали до нас із концертами?
Насправді, не тільки у Кропивницькому вперше, зараз перед нами відкривається багато нових міст, хоча ми вже 15 років точно на сцені. Справа в тому, що, це така моя думка, усі ці роки, можливо, не так затребувана була українська пісня, українська музика. Але чи то крига скресла, чи то щось змінилось, нас запросили сюди. Насправді, що дуже важливо, все тримається на ініціативних людях. Якби їх не було, я б тут не сидів. Я розумію, що тут є певне коло, якому цікава українська музика, і я дуже радий бути тут.
Читайте також: Христина Соловій про Кропивницький: “Спокій та атмосфера маленького міста дуже важливі для творчості”
Також, можливо, ви не приїздили й тому, що в нашому місті дуже мало суто концертних майданчиків?
Так, це дійсно дуже важливо, щоб місто мало майданчики для зустрічі артистів із публікою. У нас буде така проба пера, акустичний концерт, квартирник так би мовити, в одному із закладів. Це дуже хороший формат, тому що він дозволяє поспілкуватися з публікою безпосередньо. Між публікою і артистом на той момент нічого не стоїть: ні звук, ні елементи шоу, просто ти з гітарою і люди. Це такий більше не концерт, а творча зустріч. Мені самому цікаво побачити нових людей, чим вони живуть, як вони мислять. Такі зустрічі дають багато насамперед артисту.
Ваш графік наразі щільно заповнений виступами. Ви більше виступаєте із «МЕРІ» чи як Віктор Винник?
Ми йдемо поруч. Я акустичні концерти почав давати не так давно, оскільки усі роки, коли починали в нульових, ми себе позиціонували як рок-гурт, поп-рок-гурт, і ось цей момент акустичних концертів відійшов на дальній план. Але років 6-7 тому хтось запропонував мені, і я подумав, із чого розпочинається така музика, гітарна? Із того, що молоді хлопці, позичивши чи купивши гітари, десь сидять, щось творять і витворяють на радість сусідам, рідним і близьким, як це було у нас в 90-их. Цей етап проходять усі, це такий милий і щемливий етап, тому що це юність, багато спогадів і такий формат акустичних концертів дозволяє повернутись туди, дозволяє заспівати такі пісні, які не виконуєш з гуртом на концерті, яких немає у плейлисті, поспілкуватись про багато речей. Це, перш за все, спілкування, музика тут просто як привід.
Читайте також: Співак KHAYAT про “Голос країни”, “Євробачення” та плани на майбутнє
Наразі у «МЕРІ» є 4 записані альбоми, коли слухачам очікувати на реліз 5-го «Снайпери-амури»?
Уже другий рік поспіль я відкладаю: і часу немає, і руки не доходять, і взагалі альбомотворення в наш час – це справа досить марна, оскільки ми живемо у час синглів. Зараз людям не потрібно купувати ввесь альбом виконавця, якщо подобається одна пісня – її достатньо взяти і все. Так люди і роблять, купуючи чи просто скачуючи музику на різних ресурсах. Але я думаю, що принаймні цей альбом буде виданий, тому що ми – старовіри (сміється). Взагалі зараз дуже модно видавати вінілові платівки, зрозуміло, що це така дань ретро-моді. Альбом буде виданий, він готовий абсолютно, він дуже великий, там 15 треків, за сьогоднішніми стандартами – це вже два альбоми. Я думаю, що вже на початок наступного року він буде представлений публіці, тим паче, що вже більш ніж на половину він озвучений синглами, але є ще кілька пісень, які будуть сюрпризом.
Особисто ви як слухаєте музику: синглами чи альбомами?
Я все-таки більше ретроград, і я недаремно згадав вініл. Я дотепер слухаю музику на вінілових платівках, у мене є своя колекція, а решту сучасної музики немає потреби, на мою думку, слухати предметно, оскільки вона зараз навколо нас. Ти їдеш в авто, переключаєш станції – уся українська та світова музика у тебе у вухах. Дуже багато інформації для оцінки і осмислення, тому коли є час, я беру платівки і ставлю якусь стару музику, яка мені близька і подобається з дитинства, з юності.
В одному з інтерв’ю ви розповіли, що пісня «Снайпери-амури», яка дала назву прийдешній платівці, була написана 10 років тому. Чому так трапляється, що пісня пишеться, а потім ховається у «шухлядку» на певний час?
Напевне, це питання про внутрішній перфекціонцізм, коли ти у певний момент щось зробив, і тебе щось муляє, щось там не так. Але час – це така чудова штука. Він проходить, ти дивишся і думаєш: «Так, а що ж мені тут не подобалось?». І ти не знаходиш уже тієї недосконалості не тому, що вона зникла, а тому, що час прошліфував, і ти бачиш, що це непогана абсолютно пісня. Саме так, напевне, відбувається. Просто ми стаємо інакші. Насправді, зараз виходить багато доволі старих пісень. Пісня «Осінь», наша остання прем’єра, кліп на яку було знято у Лісабоні – це також давня пісня, тим більше, що вона взагалі написана для співачки, для дівчини. І коли я її виконую, я розумію, що вона надто лірична, як для мене (сміється). І по тексту, і по відчуттях. Однак люди не бачать у цьому дискомфорту, я довіряю публіці і видаю навіть старі пісні.
Чи багато у вас чернеток, недописаних пісень?
Є багато такого матеріалу, але насправді багато нового пишеться. Я все ж прихильник нових пісень, але іноді натикаєшся і стає просто прикро, що є непоганий мотив, непогані слова. І тому ми іноді дістаємо з тих надр, і, що цікаво, більшість публіки сприймає їх добре.
Ви сказали, що є прихильником нових пісень, але, наприклад, на концерти ходять люди, щоб переважно почути старі хіти. Взагалі є така тенденція, що нові альбоми на живих виступах сприймаються не так добре, як старий матеріал.
Є таке. Я, відверто кажучи, не зовсім розумію артистів, хоча я по суті егоїст, так себе позиціоную і сприймаю, і не вважаю що це погано. Але коли ти щось робиш і ділишся цим із людьми, на мою думку, ти маєш враховувати їхню думку. І я іноді буваю сам глядачем, тобто я відвідую концерти інших українських артистів і світових зірок, у той момент я буваю на місці публіки. Я із великою пошаною ставлюся до нового матеріалу, якщо ми говоримо про світових артистів, чия музика мала на мене великий вплив у дитинстві, але я, як і весь зал, чекаю на оці пісні, заради яких ми прийшли, які в нас живуть. На наших концертах, зрозуміло, що відсотків 70 звучить матеріал перевірений, старий, Але коли ти співаєш ці пісні, ти бачиш, як горять у людей очі, ти розумієш, що ти робиш правильно. Я допускаю, це я так сам собі придумав, що музика, до певної міри, – це машина часу. Оскільки мені пишуть, скажімо: «Під вашу пісню ми познайомилися із моєю дружиною. Ми вперше поцілувались». І мені здається, що люди приходять на твій концерт, вони слухають ці старі пісні, які знають, які люблять, для них це саундтреки їхнього життя. Вони пригадують за три хвилини ті або приємні, або хвилюючі моменти, і проживають їх наново. Тобто, це фактично машина часу. І забрати це, я вважаю, неправильно. Тому на концертах основний плейлист – це давня музика, у нашому випадку давня, бо ми давно на сцені (сміється).
Читайте також: Цьогорічне відкриття Кропивницького – гурт “Dry Хмара”: як і хто його вигнав із «музичного підпілля». ФОТО. ВІДЕО
Власне, концерти і роблять для публіки…
Не зовсім, не скажіть. Концерти для публіки, але якщо ми говоримо про живу музику, про авторську, про те, чим ти живеш (не хочеться бути пафосним), то особисто я беру з хорошого концерту багато. Є втома, є втома фізична, але є емоційне наповнення, є якісь нові враження, хоча здавалося б, що нового може бути на якомусь там тисячному концерті за ліком? (сміється). Але, ні. Вони всі індивідуальні. Якщо ми говоримо про живу музику – це спілкування. Ми не можемо одну й ту саму історію розповісти двічі однаково. Іноді запитують: «Чи вам не нудно співати ті самі пісні протягом десятків років?». Ні. Тому, що це не одні й ті самі пісні. Вони в різному часі, в різних обставинах звучать по-іншому.
Окрім того, що ви музикант, автор текстів, ви написали прозову книжку «90/60/90». Розкажіть про неї, як ви вирішили взагалі зайнятися літературою?
Це дуже добре, що ви сказали, що я просто написав книжку, тому що я не письменник. У мене батьки вдома зібрали хорошу бібліотеку, там на полицях стоїть багато книжок, я коли дивлюсь на них, розумію – це письменники, це світові класики, це українські класики, нові українські письменники. Я не відношу себе до цієї категорії, тому що у мене досить маленький досвід цієї роботи. Я написав колись дитячу казку, яка увійшла в збірку, такий проєкт від одного видавництва, де виконавці, митці писали дитячі казки. Це був цікавий досвід, після якого я зрозумів, що казки мають писати люди, які пишуть казки, які знаються на дитячій психології, дитячому баченні світу. А цю книжечку мене заставили написати мої знайомі. Кажуть, що обставини змушують нас до певних речей. Я не вірю в обставини, я вірю в людей. Це люди зустрічаються на нашому шляху і визначають наші подальші дії і нашу подальшу долю. Люди, які чули мої оповідки про життя в 90-их, насіли на мене і заставили. Мені простіше було здатись і написати цю книжку. Потім були довгі роки митарств і ходіння по муках, щоб видати її. В результаті, коли жодне видавництво не зацікавилось, ми сказали: «Ну і не треба». І видали самі. Виявляється, це теж класно, так теж можна.
Коли чують назву книжки «90/60/90», виникають одразу образи якогось фешену, якогось гламуру, якихось ідеальних пропорцій. Ні, насправді все не так. Це книжка про 90-ті роки минулого століття, минулого тисячоліття. Цей період я зустрів юною абсолютно людиною, з відкритими очима і серцем, як це буває, коли тобі 14 чи 15 років. Коли я написав, я зрозумів, до певної міри, чого це було зроблено. 90-ті – це великий тренд. І навіть коли я проводжу зустрічі-презентації цієї книжечки, коли в залі є люди, народжені після 90-их, я питаю: «Що для вас 90-ті?». Вони не знають про 90-ті. Це був дійсно важкий час, але з іншого боку я хотів показати, що це був і прекрасний час. Це був такий дуже еклектичний період, я пробував згадати всі тренди, що ми слухали, куди ми ходили, що ми їли і пили. Все, що в книжці описано – це такі історії, які траплялися або зі мною, або із моїми знайомим, це така документалістика цього часу.
Як ваші друзі та знайомі, історії яких описані у цій книзі, відреагували?
Друга назва книжки «Без імен». «90/60/90. Без імен» – саме так я назвав, тому що там дійсно фігурують історії моїх знайомих, у яких я не питав дозволу. Але, коли люди читали, зрозуміло, що вони впізнавали себе в тих ситуаціях, і мені казали в деякі міста вже не приїжджати (сміється). Це жарт, звичайно. В книжці імена не фігурують, але всі історії не вигадані, хіба що дещо художньо подані.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Поширь її на своїй сторінці: