«Не виходь з дому не поснідавши», – радить невідомий автор в Інтернеті. «Не читайте радянських газет перед обідом», – радив відомий автор устами професора Преображенського. «Не дивіться на ніч телеканалів Медведчука», – радить автор цієї статті. Хоча останню заповідь минулої середи й порушив сам: сидів до глибокої ночі перед телевізором, поки там тривало шоу на NewsOne під назвою «Український формат».
Хто такий, по суті, Віктор Медведчук? Адвокат по життю. Його завдання – виконувати замовлення, доводити недоказове, переконувати в тому, чого немає, заперечувати те, що є насправді. Зараз він виконує замовлення Кремля і, як рідний кум Путіна, переймається idee fixe (маячною ідеєю) свого кремлівського господаря: повернути Україну в лоно новітньої російської імперії. В недавньому інтерв’ю телеканалу «112 Україна» Віктор Володимирович у черговий раз доніс до глядача незмінну позицію Москви: окремі райони Донецької і Луганської областей повинні мати автономію у складі України з власним урядом і парламентом. Крім того заявив: якщо не буде сьогодні прямого діалогу з Донецьком і Луганськом української влади чи інших представників, ніяких домовленостей про повернення цих територій і людей, які живуть там, не буде. Для чого це потрібно, говорилося й писалося не раз – щоб зняти з Російської Федерації відповідальність за агресію і події на Донбасі та спихнути на Україну матеріальні збитки, завдані війною.
Шоу «Український формат» має дві складові: формальну і фактичну. Формально він справді український, оскільки на ньому говориться саме про Україну, фактично – не те що проросійський, а відверто російський і за рівнем агресивності, дезінформації та деструкції не так уже й поступається «Вечерам с Владимиром Соловьевым». Тематика «Формату», яка б проблема не виносилася на обговорення, зводиться усього до кількох питань: мир («Любой ценой»), стан економіки й соціальної сфери («Все пропало») і «Вопросы, которые нас разъединяют» – мова, релігія, історична пам’ять. Завдання – вбити у голови людей, котрим ніколи займатися політичною аналітикою, два постулати: Українська держава не відбулася і майбутнє України можливе тільки з Росією. Як казав товариш Сталін, «достаточно поиграли в правительство и республику, кажется, время заканчивать игру».
Схема шоу проста. Учасники: з одного боку спікери від каналу, плюс один-два депутати від «Опоблоку», кілька коментаторів на моніторі, з другого – гості з національно-демократичного табору. Ведучий: корегує дійство, дозволяє скільки завгодно нести ахінею першим і обмежує в часі, чи просто позбавляє слова других, якщо вони аргументовано їм заперечують. Характер дискусії: відсутність конструктиву.
Конкретно про шоу 14 листопада. Питання, стосовно яких ламали списи його учасники, звелися до історії та історичної пам’яті, мови, релігії, тобто таких, які, за словами нардепа від «Опоблоку» Юрія Павленка, недоречно було б обговорювати «в ніч, в яку увійшли без тепла двадцять два міста в дев’яти областях України». Однак обговорювали, і не за пропозицією націонал-демократів. Та ще й задовго до 8 березня палко захищали право чоловіків дарувати жінкам квіти, ніби хтось заборонить це робити, якщо його в Україні перейменують з Міжнародного жіночого на День боротьби за права жінок. Не заборонить, зрозуміло, зате саме обговорення дало змогу учаснику передачі Євгену Червоненку «засумніватися» у компетенціях уряду і продемонструвати на всю Україну рівень власної культури: «Какое право власть имеет вякать и назначать праздники, если все, за счет чего они живут и воруют, построено не ими, а теми, при ком было 8 марта… Да все нормальные мужики с эрекцией пойдут поздравлять своих женщин».
Засумнівався в діях влади на гуманітарній ниві і відомий більш як українофоб, ніж композитор, Володимир Бистряков, котрому сьогоднішня Україна нагадує Німеччину часів Гітлера: «Украинское правительство затронуло те вопросы, которые лучше не поднимать – вопросы веры и языка и “влезло в душу” народу…У врачей есть правило: не навреди. Самое страшное – операции на мозге. У нас не то что лекари влезли в мозг – они влезли в душу, в вопросы веры и языка, в то, во что влезать запрещается».
Свій погляд на історію продемонстрував постійний учасник «Формату», депутат Одеської міської ради Дмитро Співак: «История такого государства как Украина не может быть однородной. Сегодняшняя Украина – это Галичина и Одесса, это Донбасс и Полтава. Она разная. В том числе и во время Второй мировой войны разная история была у наших регионов». Це правда, минуле різних регіонів було різним, але історія України – одна. Тому говорити, що «у каждого своя история», ніщо інше, як словоблудство. Цілком поділяю слова Дмитра Павловича: «Так давайте же то, что нас может разъединять, это гуманитарный раскол, не допускать в нашу жизнь. Потому что гуманитарный раскол может привести к расколу Украины». Поділяю і разом із тим нагадую, що про розкол галасують (саме галасують, а не говорять) саме ті, хто найчастіше тусується на каналі «NewsOne».
Не забули поговорити про перейменування комуністичних назв. Підключили й авторитетних людей. Відомий лікар і телеведучий Євген Комаровський з екрану монітора заявив: «Выбирать название для улицы может только тот, кто ее построил». А актор і телеведучий Володимир Зеленський запропонував: «Улицы нужно называть в честь великих ныне живущих украинцев». Гарно, але безглуздо. Бо якщо, наприклад, колишній проспект Комуністичний у нашому місті був збудований за радянської влади, то, за Комаровським, він мав би зберегти цю назву й надалі. Що не корелюється із законом про декомунізацію. І називати площі, вулиці тощо іменами нині сущих не можна – не дозволяє відповідний закон, котрий говорить, що присвоїти ім’я великої людини дозволяється тільки після її смерті.
Насамкінець кілька слів до тих, хто вважає перейменування зайвою витратою грошей. Одним із перших документів Ради Народних Комісарів, підписаний Леніним, був так званий «Декрет про монументальну пропаганду» (повне названня інше). Ленін розумів, що для успішного сприйняття нової ідеології потрібна відмова від старих символів. Ми відмовилися від комуністичної ідеології, більше того, засудили її нарівні з нацистською, тож залишати комуністичні символи було б більш, ніж безвідповідально. Ми й так запізнилися назавжди попрощатися з ними, що загальмувало розбудову європейської України на майже три десятки років. Тому говорити про якусь передчасність, невчасність чи непотрібність – це знову ж таки повторювати риторику Москви.
За браком місця я не говорив про перекручення фактів на шоу, маніпуляції і відверту неправду, чого з боку представників господаря каналу вистачало. Та для цього, думаю, ще буде час.
Броніслав Куманський
Між крапельками по грабельках – 26 років після Всеукраїнського референдуму
Тіні з минулого баламутять наївних
Чому для влади мирні акції страшніші погромів
Пенсії осучаснили. На часі осучаснення зарплат депутатів?
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Поширь її на своїй сторінці: