Трудова міграція на Кіровоградщині, здається, вже досягла таких масштабів, що навіть без офіційних даних статистики очевидною є необхідність рахуватися з нею всім – від роботодавців до політиків та представників влади.
Серед причин того, що дедалі більше наших знайомих, близьких чи сусідів вирушають шукати кращої долі за межами області і країни — дотаційність і депресивність регіону, жахливий стан інфраструктури, одні з найнижчих зарплат по країні.
Згідно з найсвіжішими даними Головного управління статистики в області, рівень середньої заробітної плати на Кіровоградщині у березні 2019 року склав 7839, що на 424 грн або 5.7% більше, ніж у попередньому місяці, але на 23,4% менше, ніж у середньому по країні. Лише кілька позицій відділяє нас від того, щоб стати аутсайдерами рейтингу серед інших областей.
Найбільші роботодавці краю б’ють на сполох, зіткнувшись з реальним браком робочої сили та кваліфікованих кадрів. Голова правління Кіровоградського обласного об’єднання організацій роботодавців Павло Штутман у численних інтерв’ю наголошує на необхідності рішучих кроків щодо подолання цієї ситуації. Серед яких в тому числі й підвищення якості вищої освіти в області та фахової підготовки молодих спеціалістів. Насамперед бракує професіоналів інженерних та технічних спеціальностей, а також кваліфікованих робітників. Ситуацію чудово ілюструє інфографіка від обласного центру зайнятості.
Але якщо великий бізнес для розв’язання кадрових проблем може застосовувати цілий спектр заходів – практично безболісно для себе підвищувати заробітні плати ключовим фахівцям, організовувати власні освітні заклади і центри перепідготовки, тиснути на владу з метою ухвалення необхідних рішень для стримування темпів трудової міграції, то малий і мікробізнес залишаються сам на сам зі своїми проблемами.
Невідновні втрати
Тамара Самиляк, видавець і власниця друкарні
Тамара Самиляк, видавець і власниця друкарні, розповідає, що за 4 роки без скорочення колектив її підприємства зменшився буквально вдвічі.
«Люди просто йдуть. І йдуть взагалі з цієї галузі, туди де є більші заробітні плати, перспективи. Раніше у нас працювало на кожну машину по два друкаря. Ми працювали у 2 зміни. Тепер працюємо в одну».
Річ у тім, що закладів, які готують фахових друкарів у нашій області – немає, а у випускників профільних навчальних закладів із Дніпра і Львова немає мотивації їхати в наше місто.
«Це не така легка робота. Ти навіть за рік людину, яка нічого не розуміє у цій справі, не навчиш. Це доволі складна техніка”, — запевняє Тамара Самиляк. – “Минулої зими від нас поїхав друкар. Він працював на новій повнокольоровій машині. Ми взяли його у 2011 році з друкарні, де були простіші машини. І лише на момент звільнення він по-справжньому став професіоналом. Тобто через 6 років. Він ще тоді мені казав, якщо ви мені дасте заробітну плату 30 тисяч, я залишусь. А ми йому таку зарплату дати не можемо навіть сьогодні, хоча відтоді минув рік. Він поїхав на зовсім некваліфіковану роботу і повертатися не збирається, вже готується отримати посвідку на проживання. Дружина його, яка тут працювала у податковій, поїхала пакувати іграшки».
За словами підприємиці, подібні проблеми з кадрами, понині відчутні наслідки обвалу гривні та низька рентабельність бізнесу призводять до того, що масово по всій країні малі і середні друкарні закриваються.
«Дуже багато друкарень закрились. У нас ще є зобов’язання, які ми маємо виконати, тому поки що працюємо. Але фактично працюємо на збиток, а збитковим підприємствам за постановою Національного банку взагалі кредитів не дають. Тому думати на перспективу якусь зараз немає ані сил, ані часу».
Втрата кваліфікованої робочої сили і декваліфікація працівників у зв’язку із невідповідністю роду діяльності їхній фаховій спеціалізації є одними з найвагоміших негативних наслідків трудової міграції. Зниження якості робочої сили на сьогодні можна спостерігати в усіх сферах.
Однак, що стосується малого бізнесу, це відчувають не всі однаково гостро.
“У мене поки що було всього два випадки, коли поїхали мої співробітники“, — розповідає Вікторія Поляновська – підприємиця, керівниця освітніх проектів у Кропивницькому. – “Перший – це було ще до безвізу. Коли моя викладачка дуже сильна поїхала викладати англійську до Карлового університету Праги. Звичайно, тут конкуренцію не складеш. Вона зараз тимчасово повернулась у Кропивницький і викладає у нас іспанську. Але вже в травні закінчує курс і їде назад. Пожила тут трохи, поки дитина була маленькою. Другий випадок — це коли наш адміністратор, дуже перспективний і досвідчений, який дуже багато нам дав у плані організації роботи і систематизації документів, трохи попрацювавши у нас, подякував, вибачився і повідомив, що їде».
За словами підприємиці, головним мотивом пошуку роботи за кордоном для молодого чоловіка стала відсутність власного житла. Він нещодавно одружився і порахував, що у Кропивницькому просто немає таких зарплат, щоб накопичити на власне житло. Тому вони вже разом із дружиною вирішили, що якщо поїдуть на кілька років за кордон, то у них є шанси або там зачепитись або назбирати на житло.
Якір рідного дому
“Для багатьох дійсно спрацьовує фактор власного житла. Якби в нас була іпотека з низькими відсотками, вона б людей прив’язувала. В тому ж самому Ізраїлі всі сидять на цих машкандах (іпотеках) і нікуди вони не поїдуть на більші зарплати, бо вони вв’язалися і це на десятки років“, – розмірковує Вікторія Поляновська. – “Так само і в деяких пострадянських країнах. У нас же треба бути ненормальним, щоб взяти кредит у банку на житло. Для банку низький відсоток іпотеки завжди невигідний. Але це має бути політика держави, коли за собівартістю будується житло, тому що це прив’язує економічно активне населення. Люди купують квартиру, беручи кредит на 30 років і все, вони громадяни цієї країни на цей час точно, а потім уже нікуди не подінуться“.
Тут варто відзначити перші кроки міської влади Кропивницького у цьому напрямку. Уже до кінця травня будівельники повинні завершити 54-квартирний житловий будинок по вулиці Жадова, зведений коштом міста. Про це повідомляє сайт міської ради. А в наступному році так само коштом міського бюджету розпочнеться будівництво ще однієї житлової багатоповерхівки.
«Ми зіштовхнулись і з іншими проблемами пов’язаними з трудовою міграцією“, — каже Вікторія Поляновська. – “Нам часто треба ремонтувати стільці, столи, бо ними інтенсивно користуються багато дітей. У нас були два майстри, до яких ми роками звертались. Потім до одного приїхали, до іншого – хати зачинені, сусіди кажуть, що вже переїхали до Польщі, тут продають майно. Теж спочатку поїхали на заробітки, потім знайшли житло і перевезли родини – все, вони вже там”.
Гіркий хліб заробітчанський
Вчені, які вивчають міграцію, відзначають, що виїзд навіть на тимчасові роботи за кордон цілими родинами в рази збільшує ризик того, що ці люди вже ніколи не повернуться.
Але наш наступний співрозмовник Ігор Лісовий, заступник голови громадської ради при ОДА, підприємець, який в тому числі займається консультуванням із працевлаштування за кордоном, переконаний, що малювати в голові картини спорожнілих, знелюднених міст, якими вітер жене перекотиполе – зарано. І щойно в Україні стабілізується політична ситуація та розпочнеться економічне зростання, багато хто повернеться.
«Більшість людей туди їдуть складати, підмітати, пакувати. Отримують небагато — по 3-4 євро за годину або 700-800 євро в місяць. При цьому вони мусять працювати по 12 годин на добу. А ще сувора дисципліна: присів у робочий час – тебе оштрафують, вийшов покурити – штрафують. Вони зривають собі здоров’я, працюючи у важких, а подекуди і шкідливих умовах, по коліна в воді, в холоді на хімічних виробництвах. Там із одного боку вищий рівень життя, розвиненіша інфраструктура, але наші різнороби цим не насолоджуються, їм немає коли».
Оптимістично налаштована щодо набуття нашими земляками досвіду роботи за кордоном голова Кіровоградського обласного осередку всеукраїнського об’єднання малого та середнього бізнесу «Фортеця» Юлія Шкурупій:
“Люди дійсно їдуть, і кваліфіковані і не дуже. Трудова міграція дуже велика, це помітно і це відчутно. Але… Якщо раніше я дуже з цього приводу переймалась і засмучувалась, то зараз ставлюсь по-іншому. На жаль, вся система взаємовідносин у нашому суспільстві: і підприємницьких, і в площині роботодавець-працівник, і у сфері обслуговування, побудована на схемах, відкатах. Є мало охочих працювати, при цьому всі хочуть багато заробляти. Коли ж люди їдуть працювати за кордон, бачать, що там такого нема. Там, якщо заробляють багато, то і працюють дуже багато й наполегливо. Вони їдуть, і грубо кажучи, вчаться там працювати. Отримують там щеплення нормальних цивілізованих відносин. Зараз я таку картину спостерігаю, тому й моє ставлення до трудової міграції змінилось. І коли економічний клімат зміниться в країні, а він обов’язково зміниться, так чи інакше, рано чи пізно, більшість тих, хто там працюють, повернуться. Там несолодко, там дійсно важко працювати і заробляти. Вони повернуться, але це вже будуть інші люди. Люди, які сплачуватимуть за проїзд, не кидатимуть недопалки, бо зараз в Європі їх за це штрафують грошима, які вони заробляють важкою працею по 8-12 годин на день без перекурів”.
На сьогодні ж, поки бізнес перебуває у стагнації, поки росту нема, а подекуди й навпаки спад, те, що працівників не звільняють, а вони самі їдуть на заробітки – значно знімає соціальну напругу, переконана Юлія Шкурупій.
Їхати, щоб повертатись
Державна служба статистики України в Кіровоградській області і справді фіксує зменшення рівня безробіття населення з 12,2% до 11,6%, а також незначне збільшення рівня економічно активного населення та збільшення рівня зайнятості населення у віці 15-70 років.
Гроші, які заробітчани постійно надсилають додому, підвищують платоспроможність населення, насичують внутрішній ринок обіговими коштами, що дозволяє коліщаткам, у першу чергу малого й середнього бізнесу, поволі крутитися. А головне – самі заробітчани, повертаючись додому, накопичивши стартовий капітал, подекуди виявляють готовність розпочинати вже вдома власну справу, інвестувати в економіку рідного міста й країни.
І перші подібні успішні приклади у Кропивницькому вже є. Раніше вже «Без купюр» писав про Юрія Баранка, чоловіка, який після того як 7 років прожив із родиною за кордоном, повернувся додому – в рідне місто. Добудував будинок, посадив сад, заснував власну справу і вже не одну, при цьому знаходить час для численних захоплень і подорожей, а найголовніше- прагне виховати власних дітей українцями вдома, на своїй землі.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Поширь її на своїй сторінці: