Цього року Ukraїner та Музей Голодомору втілили спільний проєкт, де зібрали свідчення з різних куточків України, а також розробили серію пояснювальних матеріалів про сутність цього злочину, які можна переглянути за посиланням. Одне відео розповідає про голодомор 1932-33 років на Кіровоградщині. Тетяна Кротова бачила на власні очі ставлення до селян двох голів колгоспів – один із них врятував хутір від голоду, а з вини іншого – вимерла більша частина села. На початок голодомору в 1931-ому Тетяні Кротовій було неповні п’ять років. Але, за її словами, і в 1935-ому в окремих селах люди ще потерпали від голоду. Вона тоді вже була старшою і багато чого запам’ятала назавжди. 
Скріншот відео Ukraїner
“В очах у мене голодомор стоїть. У нашому селі від голоду жодна людина не померла. Був головою колгоспу Романенко Никифор Нестерович. Як по тодішньому закону, то він злочин чинив. А так, то він добро зробив, що ніхто не помер. Як розкуркулювали, то хліб звезли в одну хату. І він щовечора комірнику давав список, залежно від того, скільки членів сім’ї, стільки видати пшениці. Наступного дня комусь іншому. З села це не вийшло, якби дійшло до влади, то його розстріляли”, – каже Тетяна Кротенко, родина якої тоді проживала на хуторі Шевченкове (зараз Травневе Компаніївського району).
Те зерно варили цілим, бо про те, щоб змолоти в млині і мови не могло бути. Люди боялися навіть товкти в ступі, щоб ніхто з чужих не почув і не доніс владі.
“Як зараз переді мною відерний казан. Витягає мама пшеницю, вона така розварена, розпукла”, – згадує жінка.
Сусід жінки, її ровесник розповідав, що баба й мати його були майстринями. Одного разу в іншому селі виміняли ряднинку на цукровий буряк. Мати його спекла, але в цей час нагодилися активісти. В хаті так пахло буряком, що не можна було не почути. Вони дістали його з печі і з’їли ввесь на очах голодних дітей, ні шматка їм не лишивши.
Активістами, на думку Тетяни Кротової, були ті, хто не хотів працювати. Вона називає їх ледацюгами.
Односельці розповідали і про моторошні випадки. В сусідній Ганнівці на той час був дитсадок. Одного разу хлопчика няньки не вгледіли, і він сам пішов додому, а дорогою його з’їла жінка з цього ж села.
Бабуся переконана, що голодомор організовали штучно, що він не був пов’язаний з неврожаєм.
“Урожай був. Ніхто ні кілограма зерна не вивіз із села, щоб сказати, що все вивезли в місто. Так ото – кури і корови на тих кучах мочилися і вправлялися, поки воно не згнило. Тобто людям не давали. А воно гнило”, – розповідає Тетяна Кротова.
У 35-ому році родина переїхала до Рівнянського району, який пізніше став Новоукраїнським, бо там сільрада продавала хати розкуркулених селян. То в тому селі, за спогадами жінки, і тоді ще був голод. Люди їли мертвих коней, яких вивозили на скотомогильник.
“І в нас город орали, а сусіди коріння лопухів збирали. “Ой, таке добре, таке добре, як картопля”. Ну, попробували й ми, але не стали їсти. Ми з собою з городу привезли і коровка в нас була. А голова колгоспу там був такий, що загнав більшу частину села на той світ”.
Гарба селом їздила з чорними волами, два чоловіки щодня об’їжджали село, кожну хату, й за його наказом не тільки мертвих, а ще й живих селян, але знесилених забирали і скидали до однієї ями.
Перед війною голову колгоспу посадили до в’язниці, але після війни він повернувся. А коли помер, могилу йому ніхто не хотів копати і везти його через село.
“От, вам два села, два голови колгоспу. Один і другий…”, – порівнює жінка.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Поширь її на своїй сторінці: