Олександр Ратушняк: “Мрію, щоби Кропивницький не сприймався як провінція і тут вирувало культурне життя!”

Вчора стало відомо про нагородження нашого земляка   Олександра Ратушняка, відомого громадського діяча, голову обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка  високою державною нагородою  – орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.  Той випадок, коли дійсно заслужена відзнака знайшла свого героя, а багаторічні зусилля на розбудову українського культурного патріотичного середовища в самому центрі України були належним чином пошановані.

Нагородження приурочене до 100-річчя з дня проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР, однієї з найважливіших подій в історії нашої державності. А всього місяць тому у Львові вшановували іншу важливу дату для кожного українця –  150-річчя Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка.

Ми поспілкувались з паном Олександром про його громадську діяльність, перемоги і поразки, сподівання і розчарування.

Пане Олександре, що  для Вас означає бути частиною  товариства «Просвіта» ?

 «Просвіта» для мене – це стиль життя, хобі, те, що я роблю від душі. Адже концепція «Просвіти» повністю збігається з моїми поглядами — я прагну розширювати навколо себе український простір, формувати україноцентричне середовище. Мене дуже надихає те, що діяльність цієї організації закорінена так глибоко в минуле, аж на півтора століття! Отже, у своїй діяльності вбачаю продовження справи наших прадідів великих! А їм довелося діяти й жити в набагато складніших умовах, були періоди, коли їх переслідували, ув’язнювали, висилали, розстрілювали. Але справа їхня незнищенна, як і сама Україна!

Як Ви стали просвітянином? Членом «Просвіти»? Головою обласної організації?

Зі студентських років я долучався до різних цікавих культурних подій у місті. Ще з першого курсу я відвідував концерти музичного фестивалю «Червона рута», артистів із «Території А», різноманітні літературні події, зустрічі з письменниками, долучався до заходів, що організовувало товариство «Просвіта». Але в 90-х у нашому місті культурного життя було надзвичайно мало. І я відчував, що з цим потрібно щось робити. Із середини 2000-х років почав активно працювати в цьому напрямку. Спочатку ми з однодумцями заснували «Український клуб», де проводили багато різних просвітницьких заходів, залучали до цього молодь. От, зокрема, і Ви, Олено, там сформувалися як патріотична особистість, дебютували зі своєю творчістю, Василь Левицький, Юрій Митрофаненко та багато інших молодих людей, тоді ще студентів, які сьогодні стали помітними діячами української справи, продовжують сіяти українську національну ідею.

Згодом мені довірили очолити Обласну організацію Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. Пам’ятаю, що це сталося напередодні революції Гідности, коли відбувся черговий сплеск української пасіонарности. Звісно, мені тоді, як і багатьом іншим патріотам, довелося відчути на собі пресинг деспотичної тоталітарної системи. Але це нас тільки загартувало! І ми перемогли, що теж дуже важливо! Адже досвід історичних перемог формує незламну націю! Було б дуже прикро, якби нас тоді побили, розігнали, і ми поховалися б по домівках і боялися вийти і сказати вільне слово. Це дуже прикрий і гіркий досвід приборкання непокірної України, який Росія застосовувала проти нас іще з часів розгону Кирило-Мефодіївського братства. «Чи ми ще зійдемося знову, // Чи вже навіки розійшлись?..», — писав Тарас Шевченко своїм братчикам, перебуваючи в казематі.

Я знаю випадки, коли в радянський період, були люди-смолоскипи, що спалювали себе на знак протесту проти задушливої політики Москви, спрямованої на денаціоналізацію України. От, я теж на фізичному рівні відчував задуху всі чотири роки правління донецького клану. Якби він переміг, то я не зміг би жити в Україні! Або сидів би у в’язниці, або згорів би в полум’ї протестів. Не знаю, як це могло б статися, буквально чи фігурально, але такі в мене були тоді відчуття.

Що вважаєте головною перемогою, досягненням у своїй громадській діяльності?

Головною подією, звісно, вважаю перемогу Майдану, до якої я теж певною мірою причетний. Щодо культурно-просвітницьких заходів, то їх багато і вони різнопланові: музичні, літературні, театральні, історико-краєзнавчі, громадсько-політичні.

Я пишаюся тим, що завдяки моїм запрошенням у Кропивницькому побували такі відомі в Україні та світі люди як Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Ірен Роздобудько, Ростислав Держипільський, Тарас Компаніченко, В’ячеслав Брюховецький, Олександр Положинський та інші. З-поміж музичних подій пишаюся організацією концертів гуртам і музикантам «Тартак», «Жадан і Собаки», «Лінія Маннергейма», «Один у каное», «Фіолет», «Юркеш» і Юрко Юрченко, кобзар Тарас Компаніченко, Антін Мухарський і його Орест Лютий, фестиваль джазової музики «JAZZ BEZZ» та інші події.

Про що шкодуєте?

 Найбільше шкодую, що Україна так довго запрягає й так повільно триває поступ до зцілення нації від колоніалізму. Що було втрачено роки й десятиліття! Чому лише зараз ми почали знімати українське кіно, слухати українську музику, знімати пам’ятники більшовицьким сатрапам і перейменовувати міста і вулиці. Мені б хотілося, щоби це відбувалося в 90-х, коли я був студентом і так хотілося якогось громадянського чину! Мене весь час муляв отой пам’ятник Кірову. Я навіть серйозно тоді почав задумуватися, а чи не спробувати його підколупнути домкратом. Але нарешті, дякувати Богу й Україні, ми це зробили! І зробили це красиво й так масштабно, по всій країні, що вже назад їх не поставлять! Бо історію неможливо повернути назад!

Я мрію про те, щоби Кропивницький, місто в якому минула моя юність і в якому я живу, не сприймався  як провінція, щоби тут вирувало культурне життя, не гірше, аніж у столиці чи, скажімо, у Львові. А для цього потрібно, щоб у центрі відкривалися не лише торговельні точки й кальянні, а й концертні майданчики, кінотеатри. Місту вже давно потрібен сучасний концерт-хол, де можна було б проводити музичні зустрічі та концерти!

Що вважаєте сьогодні  найбільшим викликом для своєї справи?

Найбільший виклик для України сьогодні — це війна! Але якщо є люди, які здивовані таким віроломством Росії, є, на жаль, і такі, що виправдовують агресивні дії. Бо, мовляв, чому ми відштовхнули свого «старшого брата» («старшого» візьміть у лапки, бо це їхнє лукавство, ніколи вони не були старшими — колискою слов’янської цивілізації завжди був Київ!). То для мене нічого дивного в такій поведінці Москви немає. Це ще ми добре зміцнилися і здобули визнання та авторитет у світі, бо змогли привернути на свій бік світову спільноту. Сто років тому держава УНР була в значно гіршому становищі, на їх долю випали складніші випробування, і вони не встояли під навалою російсько-більшовицької орди.

Згадався анекдот:

«Дослідники знайшли ще не виявлену криївку УПА, заходять, а там сидить старий бандерівець і питає:

• Як там на горі?
• Війна із москалями йде!
• Та це я знаю, каже, а чи далеко лінія фронту?
• На Донбасі.
• Ого, як ми просунулися!»

Тож  ці виклики для нас не нові, ми добре засвоїли уроки історії за ці сто років. Сподіваюся, що повернення назад уже не буде! Я впевнений у цьому, хоч дуже тривожно читати сьогодні рекламу політиків-популістів, які з плакатів і рекламних роликів закликають до миру з Росією, тобто, пропонують капітулювати. А ми навчені, що здаватись на милість Росії не можна в жодному разі. З окупантами ніякого миру бути не може і ніякої золотої середини. Вони лукаво пообіцяють мир, а потім заженуть нас у неволю на століття, як це було після домовленостей із Хмельницьким, або не будемо далеко ходити — сто років тому пообіцяли землю, НЕП, українізацію, а зробили розкуркулення, виселення, розстріли, голодомори й русифікацію, від чого ми ще й досі не оговталися!

Та найголовніше, що вже формується національна еліта, яка веде за собою народ. Дуже важливо, щоби її знову не викосили, як це було вже не раз.