Проблема наркотиків – не нова, але впливати на неї наважувалися одиниці. Олександр Остапов – один із них. Ще 25 років тому, приїхавши з Польщі в рідне місто, він його не впізнавав. Бо в далекі 90-ті його охопив справжній наркотичний бум. Тоді разом із друзями Олександр створив реабілітаційний центр, а потім благодійний фонд “Повернення до життя”, щоб допомагати не тільки наркозалежним, а і їхньому оточенню. Вони хотіли щось робити і змінювати. До річниці заснування організації “Без купюр” поспілкувався з її засновником та керівником Олександром Остаповим про те, з чого все починалося, долю реабілітаційного центру, складність повернення до нормального життя наркозалежних, труднощі протягом понад чверть століття діяльності та корективи, які в неї внесла війна.
МИ ПРОСТО ХОТІЛИ ЗМІНИТИ СИТУАЦІЮ З НАРКОМАНІЄЮ НА КРАЩЕ
Розкажіть, чому 25 років тому Ви обрали місією Вашого фонду саме зменшення шкоди від наркотиків і з чого почали втілювати її в життя?
1999-й – це був страшний рік, при мені пасажир розраховувався з таксистом маковою соломкою. Щоб ви розуміли, у 90-ті роки був наркотичний бум. Я працював тоді в Польщі три роки, а коли приїхав, то не впізнав рідне місто, тому що дуже багато було наркозалежних, померлих або інвалідів. Це було і в Кропивницькому, і в Олександрії, і в Знам’янці. Кілька моїх друзів, з якими я ріс, померли від передозування. А одному відрізали ногу, бо він коловся в пах, і пішло зараження. То була для мене страшна і дика картина.
Оскільки я на той час жив у Знам’янці, то друзів було багато. Був, можна сказати, публічною особою. Дуже багато їздив, знайомився з усіма. У мене були гроші і я хотів щось робити.
І ми якось зібралися вп’ятьох і вирішила створити реабілітаційний центр. Там були хлопці мого віку і з Кропивницького, лікар зі Знам’янки, ще один із Олександрії, який зараз очолює відділення інтенсивної терапії. Тоді ми не знали, що таке зменшення шкоди від наркоманії, що таке профілактика. Ми знали, що треба щось робити на той час. І вирішили зробити реабілітаційний центр. У нас було своє примітивне бачення цього, без досвіду роботи, без нічого. Ми просто хотіли щось змінити на краще.
І нам пішли назустріч. Був такий альянс партнерства Counterpart, який нас підтримав, виділив нам невеличкі кошти, завдяки якому ми створили такий центр підтримки для людей, які хочуть позбутися залежності, зменшити дозу, якимось чином відійти від наркотиків. Або тимчасово хоча б не вживати наркотики, бо це важливо. Тоді не було замісної підтримувальної терапії, метадонової програми.
Потім розуміння прийшло. Одразу був максималізм, а потім вже розумієш, що життя не тільки чорно-біле, а є ще дуже багато відтінків.
У РЕАБІЛІТАЦІЙНОМУ ЦЕНТРІ ВИРУВАЛО ЖИТТЯ СПІЛЬНОТИ
Нам вдалося відкрити реабілітаційний центр у 2003 році. В цьому нам допоміг на той час директор обласного центру соціальних служб (Сергій Давидяк). І протягом його існування більше тисячі людей пройшли реабілітацію. Тут вирувало життя спільноти, де люди з залежністю реально самі себе витягували. Там був психолог, соціальний працівник. Проте в основному життям цієї спільноти керували люди, які подолали залежність і вже зі своєї сильної позиції почали допомагати іншим. Це був дуже чудовий час для нас і дуже корисний час для тих, які до нас прийшли.
У фонді, до речі, працюють і ті, хто раніше прийшли саме як наркозалежні. Дуже багато з них створили сімейні пари, у них є діти, які вже попідростали. Діти, мабуть, і не знають про минуле своїх батьків. Але кожен може потрапити в полон наркотиків. Через різні ситуації в житті. Щоб потім вони не потрапили в ще більшу залежність, ми й почали ці програми реабілітації. Вони дуже багатьох підняли. За моїми підрахункам десь з тисячі людей – 200 все ж таки, назавжди попрощалися з наркотиками. Це дуже високий відсоток.
Реабілітаційний центр знаходиться в селі Плоске Знам’янського району. Там був колись дитячий садочок. Це живописне місце, далеко від міста, де не можна купити ніякий наркотик. Ізольована територія.
У нас був Лушин Павло із Кропивницького. Він був викладачем психології в університеті Винниченка. Зараз доктор психологічних наук, професор, працює в Національній академії педагогічних наук України. Дуже добре, що він долучився тоді до реабілітації наркозалежних. Йому це було цікаво. Лещенко Ельза, начальниця обласного управління освіти, змогла організувати навіть транспорт, щоб возили Павла туди-сюди, бо це ж далеко.
На той час дуже багато донорів відгукнулося. І обласна адміністрація тих часів пішла нам назустріч. Виділила 50 тисяч гривень, тоді це було 10 тисяч доларів. За цей час ми там багато зробили за ці гроші. І в принципі центр став із “вбитого” приміщення придатним для проживання. Це були далекі 2005-2006 роки. І наші зусилля спрацювали.
До нас почали приходити люди, які хотіли допомагати тим, хто ще тільки починав приймати наркотики. І почалася програма зменшення шкоди. Ми намагалися донести, що вживання наркотиків – однозначна шкода. Але якщо робити це отак, отак і отак, то ця шкода зменшиться як для самого залежного, так і для його оточення.
Тому ця програма почала проростати по всій Україні. Стала державною програмою. Ми об’єдналися з іншими організаціями. На той час створили Всеукраїнську асоціацію зменшення шкоди, і я її очолював певний період. Ця програма фінансувалася до війни за бюджетні кошти, що дуже важливо. З початком війни, звісно, кошти потрібні на інші справи, то зараз Глобальний фонд для боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією підключився до її фінансування. Але завдяки тому, що ці програми почали існувати, у нас, наприклад, набагато зменшилося випадки інфікування ВІЛом. Адже зараження зростало в геометричній прогресії, нам і всій Україні вдалося це зупинити. Завдяки цьому ВІЛ-інфікованих набагато-набагато менше, ніж могло бути. Ну і люди мають підтримку і переадресацію в інші профільні проєкти. Зараз дуже багато таких програм.
Тоді, коли ми починали, працівників було троє. А тепер нас вже більше 30 людей в організації. Раніше ми працювали лише в Знам’янці та Кропивницькому. Тепер – також і в Олександрії та Гайвороні.
А що зараз із реабілітаційним центром. Він працює?
Він законсервований, тому що немає можливості утримувати персонал. По-перше, війна дуже сильно поламала все.
По-друге, метадонова програма, вона з одного боку дає плюси, такі як: людині не треба бігати, шукати, де украсти, для того, щоб купити наркотики. А з іншого – вона не спонукає йти в реабілітаційний центр. Тому що набагато простіше долучитися до державної метадонової програми, отримувати собі наркотик безкоштовно і жити, як і жив, але вже красти хоч не треба. І ризик потрапити в тюрму вже набагато менший.
Тому під час того, як метадонова програма розвивалася, то в реабілітаційний центр все менше і менше приїжджали наркозалежні. І коли залишилося на місяць 2-3 людини, то вже утримувати такий великий центр на 400 квадратних метрів з персоналом було фінансово неможливо. А війна просто добила це все.
Ми законсервували його, бо там є обладнання. Також військові попросили матраси, то ми всі віддали. Допомогли матрасами, медичною частиною. Ми розуміли, що треба. Коли війна закінчиться, то ми знайдемо і матраси, і все.
Дай Боже, щоб скоріше настала перемога. Ми плануємо створити саме реабілітаційний центр для військових. Уже направили план дворічної програми в Канаду. Не знаю, який буде результат. Сподіваємося на позитивний.
НАЙВАЖЧЕ БУЛО ПЕРЕЛАМАТИ РОЗУМІННЯ, ЩО НАРКОЗАЛЕЖНІ – ЛЮДИ, ЯКИМ ПОТРІБНА ПІДТРИМКА І ШАНС
Ви вивчали досвід наркополітики багатьох країн і активно впроваджували його в Україні. Що ви вважаєте головним досягненням, що було найважче?
Найважче було переламати ментальність та розуміння правоохоронних органів і лікарів. Усі чомусь думали, що найкраще для наркомана – щоб він помирав. Ну це, якщо казати прямо. Насправді ж краще, щоб він не вживав, або якщо вживає, то хай знищуючи себе – не отруює життя інших. Тобто такого розуміння, що це людина, вона має жити, не було. Так, у неї так сталося, що вона почала вживати наркотики, але для того, щоб вона не випала із суспільства і не стала ворогом, є дуже багато різних програм. Зокрема, в Європі, Сполучених Штатах, де ми неодноразово були по обміну досвідом.
Наркозалежні – це люди, які відновлюються, повертаються до життя. У нас і фонд називається “Повернення до життя”. До нормального, суспільного життя. Це реальна ситуація. Якщо на наркозалежному поставити хрест, а він відчуває це, він стає чужорідною клітиною цього організму – держави.
Наркозалежний бачить, що від держави нічого не можна очікувати, вона сприймає його як ворога. І тому він починає поводити себе, як чужинець, ворог. А якщо ж бачить програми, не важливо які, державні чи недержавні, то розуміє, що хтось допомагає, комусь небайдуже. То він починає слухати, якось змінювати свою небезпечну поведінку на менш небезпечну. І так у нього з’являється шанс у цьому житті залишитися живим.
Є програма метадону, розрахована, в першу чергу, на те, що наркозалежному не треба красти і вживати вуличні наркотики. Просто прийди, і держава безкоштовно дасть цей метадон. І потім в нього немає абстинентного синдрому, немає ломки, немає потреби бігти десь, красти щось. Це убезпечує і наркозалежного, і його оточення.
Тут ще є й просвітницька підтримка, тобто дуже багато літератури написано на їхній мові. І мета цього – зменшити ту шкоду, яку вони собі наносять вживанням наркотиків. Вони розуміють, вони приходять до нас, і навіть ті, які кинули вживати наркотики ін’єкційним шляхом, приходять тільки за літературою. Бо ці матеріали дуже цікаві. Їх пишуть люди, які вживали наркотики.
У ФОНДІ ТАКОЖ ПРАЦЮЮТЬ ЛЮДИ, ЯКІ ПРОЙШЛИ РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР
Назва фонду “Повернення до життя” говорить сама за себе. Розкажіть, які успішні приклади вам найбільше запам’яталися?
У нашій організації працюють люди, які пройшли реабілітаційний центр. Дівчина одна прийшла і сказала “Якщо ви мене не візьмете, я помру, ось тут у вас під парканом”. Їй було 25-26 років. Взяли в програму, і вона зараз очолює у нас цілий напрямок роботи. Дівчина прийшла без нічого – без освіти, не закінчила навіть середню школу. У неї дитина залишилася, яку виховувала її мати. Цій дівчині дуже важко давалася реабілітація, але хотіла перемогти залежність. І вона вирвалася. Закінчила університет в Кропивницькому, отримала диплом фахівця з психології. І зараз дуже багатьом людям допомагає. І вона дуже затребувана серед тих, з ким працює. Бо пройшла все це сама.
Другий успішний приклад. До нас прийшла жінка Наталія. Вона зараз очолює на всеукраїнському рівні організацію, виступає на телебаченні часто. Наталія в нас проходила реабілітацію від алкогольної залежності. Вона всього-на-всього два місяці пробула в центрі, потім ми її взяли соціальною працівницею. Шість років попрацювала і вирішила йти далі. Зараз вона очолює велику жіночу організацію.
Було багато наркозалежних чоловіків, які перебороли цей період. У них вже є сім’ї й діти. Дуже приємно, коли бачиш, як вони, наприклад, з дитиною йдуть і кажуть “Привіт”. Зрозуміло, що вони постійно не дякують, але ти розумієш, що завдяки тому реабілітаційному центру, який працював, вони зараз такі, у них зараз є діти і вони щасливі.
БЕЗ МОТИВАЦІЇ НАРКОЗАЛЕЖНОГО НЕ ПОВЕРНЕШ ДО НОРМАЛЬНОГО ЖИТТЯ
А в чому складність повернути до нормального життя людину з наркозалежністю?
Мотивація. Найвища опора для того, щоб повернутися до життя – це мотиваційна опора. Наприклад, привезли людину батьки. Вона не приїхала для себе щось змінювати, а через батьків. Вона знає, що якщо піде про них, то завтра не маніпулюватиме ними і не отримуватиме гроші.
У когось виходило і так позбутися залежності, але якщо людина невмотивована, то складність з ним працювати зростає. Він чекає 28 днів поки триває реабілітаційний перший місяць. Після цього виїжджає, або залишається на ще один період. І ще чекає 28 днів. Тільки цей період закінчився, він чкурнув. Потім повертається втретє, вчетверте. Таких випадків багато. Була одна людина з Тернопільщини, яка вісім разів приїжджала до нас. Коли не бачиш бажання, то важче всього працювати.
ДІЯЛЬНІСТЬ ФОНДУ БУЛА РОЗРИВОМ ЗАЛІЗОБЕТОННОГО ШАБЛОНУ
У суспільстві існує чимало стереотипів щодо наркотиків і почасти посадовці, які мають впливати на ситуацію, теж перебувають в полоні цих стереотипів. Як ви їх ламали, змінювали ставлення і підходи до цієї проблеми, взаємодіяли з органами влади?
У нас було багато різного роду зустрічей. Ми це робили на всеукраїнському рівні по краплинці. Наприклад, закон про боротьбу з ВІЛ-інфекцією, в якому є пункт, що держава гарантує наркоспоживачу обмін шприців. Про нього мало хто знав. І ми почали ці краплинки висвітлювати, витягувати і показувати, що дивіться, є європейський досвід, є російський досвід. Російський досвід – це туди до страти ближче. Європейський досвід – життя є найголовнішлю цінністю. Якщо ми йдемо до Європи, то давайте ж тоді й європейські цінності втілювати у нас, а не просто казати одне і робити інше.
Дуже важко було, тому що старі кадри – зашкорублі. Така радянщина ще дуже довго там сиділа. То вона звісно була проти наших ініціатив. Особливо найважче було з обласним відділом боротьби з обігом наркотиків. Наркоман – це був їхній інформатор, раб свого роду, якому можна було що хочеш робити, він тільки боятиметься. Це така ситуація була. Вона притаманна диктаторським режимам і в принципі вона постійно поширювалася.
Потім у нас з’явилася газета “Хелпер”, вона була написана виключно для споживачів ін’єкційних наркотиків. Там була профілактика наркоманії з однієї сторони, профілактика ВІЛ-інфекцій, негативних явищ, зменшення шкоди і правова сторінка, яка роз’яснювала наркозалежним їхні права. Як вони мають поводитися на допитах, які є норми, що робити, якщо їх зупинили, наприклад, з наркотичним засобом, які є дози, що вважаються особливо маленькими, маленькими, великими, особливо великими. Яка відповідальність за кожну дозу. Ну, оці вже нюанси почали висвітлювати. До нас навіть приходили представники Департаменту боротьби з наркозлочинністю на той час міліції України і запитували, навіщо ми це робимо.
Наша діяльність тоді була – розрив шаблону. Однозначно, бо був шаблон залізобетонний. Наркозалежний – це злочинець і не важливо яким чином, але потрібно його посадити. Дуже багато доводилося маневрувати. Бо якби ми йшли з піднятим прапором і кричали, то нам би перекрили кисень. Нам не дали б жити. Проте ми ввесь час доводили, що це треба робити, кому б там хотілося чи не хотілося.
Проводили дуже багато різних зустрічей на найвищих рівнях – з МОЗом, Міністерством внутрішніх справ. Нам допомагали в цьому європейські партнери.
Були випадки порушення, коли нам не давали нормально працювати, тому ми дуже жорстко відповідали. У нас була система написання скарг за підтримки київських юристів. І коли наїжджали на нашу організацію, наприклад, Управління по боротьбі з організованою злочинністю, то одразу йшла реакція дуже суттєва. І пішли скарги, і тих, хто не давав нам спокою, почали карати, щоб вони відписували навіщо заважають працювати організації. Так поступово нас почали залишати в спокої.
А потім почалася співпраця. Там змінилося керівництво, прийшли люди з іншими підходами. Зараз, у принципі, я не бачу проблем з співпрацею. Змінилося все, змінюється менталітет. Я не за те, щоб були наркомани. Ми взагалі проти цього. І навіть кожен наркоман розуміє через рік, в яку він потрапив торбу і що життя почало сипатися.
ЯКЩО НЕ ДОПОМАГАТИ НАРКОЗАЛЕЖНИМ, ТО ШКОДА ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА БУДЕ БІЛЬШОЮ, ЯК І НАВАНТАЖЕННЯ НА ДЕРЖАВУ
Але ми хочемо донести, що наркозалежний – це теж член суспільства. Якщо ми не будемо займатися профілактикою, то він отримує ВІЛ-інфекцію, гепатит. Потім на чиї плечі ляже ця інфікована людина? На плечі держави, яка повинна буде платити кошти їй як людині з інвалідністю. Профілактика дуже важлива справа. Коли посадовці і правоохоронці почали це розуміти, тоді в нас почалася співпраця.
Нам заважала прокуратура. Це дуже чудово, що у неї забрали загальний нагляд. Що таке загальний нагляд? Прокурор приходить і починає дивитися, а що не так. Не знаю, з якою метою. Вони добралися до нашого реабілітаційного центру. І почалося. А вони ж самі не спеціалісти. Вони беруть якогось там пожежника. Звісно, він там скаже, що й розетка не так стоїть, і відро не підписано, там ще щось. Оце все так заважало, вони так дістали.
Хоча б допомагали чимось, а так що ви перевіряєте? Ви хоч чимось допомогли? Вам були скарги від батьків клієнтів, або самих клієнтів реабілітаційного центру? Ну на якій підставі? Просто так загальний огляд зробити? Доходило до абсурду. Ми вимушені були казати: “Хлопці, відчепіться від нас, ми вже не працюємо. Ви нас довели до такого стану, що нам не хочеться працювати в цьому напрямку, підтримувати це все”. Ну, а самі тихенько працювали.
Я розумію, що мають бути норми і санітарні, і пожежні. І ми їх витримували в тому мінімумі, в якому ми могли. Але за 20 років існування центру, не було жодного випадку епідемії, наприклад, дезінфекційної або пожежної ситуації. І це показник. А ці всі перевірки лише заважали.
Зараз дух державних структур змінився. Не знаю від чого це залежить, але я просто бачу, що вони стають толерантнішими, людянішими, ніж раніше. Тоді це було так – або ти маєш щось заплатити, або ми тобі знайдемо проблемку. Бо я ж це все проходив з 99-го року.
ФОНД РОЗШИРИВ СВОЮ ДІЯЛЬНІСТЬ З ПОЧАТКУ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
Як розширилася діяльність фонду з початку повномасштабної війни?
Дуже багато проєктів було, бо ми переключилися, ми розширили сферу діяльності. З’явилися проєкти для допомоги ВПО, для підлітків, які мають досвід вживання неін’єкційних наркотиків. Це може бути алкоголь, це може бути марихуана, легкі наркотики, середні, аптечного ряду.
Для ВПО багато проєктів було і підтримували нас посольство США, Альянс громадського здоров’я та інші.
Були три групи ВПО, яким ми надавали допомогу – сім’ї з дітьми до 14 років, люди з інвалідністю та похилого віку 65+. Ми допомогли понад трьом тисячам переселенців. І дуже багато мінігрантів їм надали в Кропивницькому і в Знам’янці. Ну, наприклад, вони живуть там у дитячому садочку або в школі якійсь. Спочатку це ж було так, бо це 22-й рік. А школи непідготовлені, вони не мали нічого. Закуповували гідратори, бо там така вологість, що створювався парниковий ефект. І якщо хтось захворів, то всі хворіли, бо в цьому середовищі вірус передається дуже легко. Також холодильники, пральні машинки, постільну білизну, інвалідні візки купували. Тому що в людей не було нічого. Ми запитували, що потрібно, бо ось є 50 тисяч гривень, і вони вирішували. Ну і оцих мінігрантів ми роздали на мільйон.
Також навчаємо ВПО швейній справі. Хоча зараз до цього проєкту залучаємо і жителів області. У нас є цех із сучасними швейними машинками. Потім, коли закінчується навчання, і люди йдуть працювати, то роботодавці дивуються їхній професійності у швейній справі.
Фото БФ “Повернення до життя”
Також ми допомагаємо військовим. Лише цього місяця відправили п’ять дронів. “Лікарі без кордонів” через міжнародний фонд AFEW надали благодійну допомогу – три тонни медикаментів. І тубдиспансер наш і обласний центр СНІДу направляли ліки, вимірювачі тиску, кровоспинні різні препарати, перев’язувальні матеріали. Військові просто приїжджали на авто, ми їх завантажували медикаментами, і вони їхали назад.
ФОНД ЖИВЕ ЗАВДЯКИ КОЛЕКТИВУ
В області не так багато організацій з такою довгою історією. У чому секрет довголіття вашого фонду?
Знаєте, цей секрет – це колектив. У нас жодна людина за 25 років не покинула організацію від злості або образ. Така атмосфера, що дуже швидко адаптуються. Тут дуже великий простір свободи.
Я думаю, що ця атмосфера, яка так історично склалася в нашому фонді, вона сприяє цьому. На жаль, деякі проєкти закінчилися і дуже хорошим працівникам довелося звільнитися. Бо хто захоче працювати, якщо не зможе заробляти на життя.
Ми пишемо постійно грантові проєкти, а сама історія фонду та досвід, починають працювати на нас – деякі донори самі звертаються з пропозиціями. Тому тим, хто звільнився, запропонуємо повернутися, тільки з’явиться можливість.
Фото БФ “Повернення до життя”
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: