Вже минув рік, як кіровоградський журналіст Броніслав Куманський написав художньо-публіцистичну повість «Той і отой», в якій розповідається про мандри Україною чиновника Паламаря, котрий щойно віддав Богу душу, і хранителя ключів від Царства небесного Святого Петра. В ній достатньо всього – й історичної правди і міфів, серйозних роздумів і гумору, невеселих передбачень, опертих на висновки вчених, і , зрозуміло, надій. Уривок із неї він пропонує читачам «БК» як оповідку до Нового року. Попередньо зауваживши, що ідею переходу на Григоріанський календар підтримував ще задовго до того, як вона стала офіційною.
Міжконфесійну проблему просто і геніально вирішив для себе давній приятель Устима Паламаря Ваня Нарізатій. Він працював фотокореспондентом міської газети, працював там ще з часів якщо й не царя Гороха, то, принаймні, горохово-кукурудзяної ери Микити Сергійовича Хрущова. Тож Ваню знало все місто. Був він людиною невибагливою, неамбітною, здавалося, з роками зовсім не мінявся, з тих горохово-кукурудзяних часів керівників країни змінилося багато, а він так і залишився Ванею. Порівняно рано овдовів, жив біля сина й невістки, за всієї м’якості натури зміг забезпечити собі в домі повну автономію і недоторканість власної кімнати, де зберігався його величезний архів. Тисячі негативів, акуратно вкладених у конверти і супроводжуваних анотаціями, лежали у спеціальних ящиках. На полицях покоїлися публікації про передовиків виробництва і місцевих знаменитостей, працівників культури і мистецтва, матеріали всіх без винятку партійних конференцій, аж до того часу, коли компартію заборонили, про будівництво нових мікрорайонів і приїзд у місто космонавтів, навчання в інституті студентів з Узбекистану задля утворення нової спільноти – радянського народу, статті про процеси над євангелістами та тими, хто співчував чеському повстанню 1968 року, і перші інтерв’ю з православними священиками після реабілітації церкви, спогади колишніх політв’язнів і розповіді про народжуваних підприємців. Там покоїлися резонансні публікації відомих у місті нарисовців, аналітиків, публіцистів. А в окремій шафі – величезний фотоархів. Устим Пилипович нерідко звертався до його архіву, коли готував якусь доповідь чи довідку для свого шефа.
У житті Ваня сповідував, як він казав, «не робочу дисципліну, а виробничу», тобто був обов’язковим у роботі, але не вважав за потрібне дотримуватися лицемірної дисципліни бездар і ледарів. Часто повторював: «Мій дід по матері, «уроздьонний шляхтич», говорив мені: «Справжній жолнєж має бути чисто поголеним і трохи під шафе». Його дід Юзеф і справді був поляком, хоч і місцевим, з тих, котрі переїхали з Волині у ці краї після Третього поділу Польщі. Не всі розуміли, хто такий жолнєж, але кредо Іванового діда поділяли.
З деяких пір наприкінці року Ваня відчував роздвоєність: з одного боку він з повагою ставився до Різдва Христового, іноді, навіть, сяк-так дотримувався Пилипівського посту, з другого – надзвичайно любив Новорічне свято з усіма його атрибутами, персонажами і вважав, що не випити під Новий рік – то гріх, який Фома Аквінський просто забув занести у свій кондуїт. А традиції – річ свята, хоч і не без протиріч. Чим і переймався Ваня Нарізатій, вирішуючи цю проблему для себе вже в умовах незалежності, віротерпимості, демократії і… наявності двох календарів, у яких Різдво Христове значиться по той і по інший бік Новорічного свята.
Ваня міркував так. Його дід Юзеф, католик, одружився з православною. Вони народили доньку – Іванову матір, охрестили її у попа, отож вона по вірі православна, а по крові напівкатоличка. Вийшла заміж на його батька, православного. Таким чином, підрахував Ваня, він сам теж на чверть католик. А якщо так, то має моральне право святкувати Різдво й за григоріанським календарем. І відповідно поститися до 25 грудня. А потім, відгулявши як слід на Новий рік, чекати на Різдво православне і Старий Новий рік. Таким чином він набагато випередив президента Порошенка, який підписав закон, котрим Різдво Христове відзначається як державне свято ще й за григоріанським календарем.
Спираючись на математику, Ваня вирішив для себе ще одну проблему. Він ніяк не міг погодитися з лікарями, котрі, не заперечуючи певну користь алкоголю, стверджують, ніби він не шкідливий лише тоді, коли випивати не більше 45 грамів, тобто, за підрахунками Вані, сто грамів гарної горілки. Що понад це – то вже на шкоду. Але здоровому чоловікові сто грамів, як собаці муха, навіщо тоді взагалі заходити в кафе. Питання йому вдалося вирішити завдяки арифметиці вкупі з логікою. Отже – перші сто грамів організму на користь, міркував Ваня. Другі на шкоду, виходить, другі сто грамів нейтралізують користь від перших, і ти ніби нікуди й не заходив. Тож після цього можна випити ще сто грамів, вони теж будуть першими, а, отже, підуть тільки на користь.
Слід сказати, що попри екзотичні теорії і невибагливість у життєвих потребах, свій архів він тримав у зразковому порядку, часто виручав студентів і дисертантів, краєзнавців і помічників керівних осіб. Нікому не відмовляв. І коли Вані не стало, всі раптом відчули, що Івана Ілліча вже немає.
З Новим роком! Хай буде він прихильний до України і кожного нас!
Автор.
Броніслав Куманський
Між крапельками по грабельках – 26 років після Всеукраїнського референдуму
Тіні з минулого баламутять наївних
Чому для влади мирні акції страшніші погромів
Пенсії осучаснили. На часі осучаснення зарплат депутатів?
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: