Героїня нашої рубрики “Жіноча справа” – голова наглядової ради Корпорації “XXI століття”, меценатка, мати трьох дітей. З 2000 року корпорація орендує та утримує коштом підприємств, які до неї входять, Дендропарк у Кропивницькому. З 2008-го він відомий за межами області завдяки мільйону тюльпанів. Сьогодні Дендропарк – це 2,6 млн грн податків у бюджет міста за пів року і 200 робочих місць для місцевих жителів, зокрема 120 для студентів і молоді. А також понад 300 різних заходів для дітей і сімей. Тільки протягом цього літа парк відвали півтора мільйона людей. У басейнах і розважальних зонах побувало понад 5800 дітей, з яких 980 безплатно. Серед них сотні дітей із прифронтових територій. Говоримо з Ларисою Онул про її перші гроші, як виникла ідея окультурити занедбаний парк, чому родина мало не позбулася всього бізнесу, про баланс між сім’єю і роботою, досвід пізнього материнства і завдяки кому вірить в Україну.
Про потяг до підприємництва та перші гроші в десятому класі
– Перше, про що хотіла б запитати: як ви прийшли в бізнес і що було до Дендропарку?
– До Дендропарку була молодість, юність і дитинство. У мене ще з дитинства була схильність до підприємництва. Росла я в пострадянському просторі, коли багатьох речей ще просто не існувало. Одяг був однотипним, не було гарних зачісок, заколок, прикрас. А я любила творчість, цікавилася дизайном. Ще в п’ятому класі батько навчив мене шити. Уже в десятому завдяки цьому я заробляла кишенькові гроші.
Після школи вступила на технолога швейного виробництва і заробляла цим. З 14 років водила машину – батько навчив. У 16 чи 17 отримала права, у 18 уже законно їздила. А в 20 років ми з батьком склалися й купили мені «Таврію» – половину коштів я заробила сама. Це було круто! Машина мені була потрібна не для того, щоб позадавати, а для розвитку. Тоді жінка за кермом сприймалася як щось нереальне. Зараз кайфую від того, що більшість жінок водять.
– Тобто ви не любили бути «як усі» і були в хорошому сенсі татовою донькою?
– Так. У батька були золоті руки. Він умів усе – і кроїти, і техніку лагодити. Усе, що сприяло моєму розвитку, він підтримував. Працював багато, але завжди знаходив час на мене, коли я в чомусь проявляла ініціативу.
– Ви єдина дитина в сім’ї?
– Ні, у мене є старша сестра. Але шити вчив тільки мене – бо я сама просила. Хотіла піаніно – батько купив, я закінчила клас фортепіано. Хотіла навчитися водити авто – навчив.
Від сотень гоп-стопів до мільйона тюльпанів
– Як з’явилася ідея розвивати Дендропарк? На той час такі проєкти не були мейнстрімом…
– Так, тоді це не було ні культурою, ні трендом. Ідея належала чоловіку. Він уже займався бізнесом, коли ми одружилися. І колишня Кіровська районна в місті рада запропонувала звернути увагу на цей занедбаний куточок. Люди мого віку пам’ятають, що у 2000-му тут був справжній занепад: без огорожі, з «гоп-стопами» та покинутими атракціонами.
Коли чоловік розповів про ідею взяти парк в оренду, я нею загорілася. Мені стало цікаво перейти з дизайну одягу на ландшафтний дизайн. Ми ще не мали дітей, але я дуже хотіла велику сім’ю. Пам’ятаю слова чоловіка: «Займемося чужими – з’являться свої». Так і сталося.
Ми почали відроджувати парк, щоб він став привабливим для громади й для наших майбутніх дітей. Спочатку це був місцевий проєкт, потім вирішили зробити його родзинкою Кропивницького — відомою на всю Україну.
Коли з’явилися діти, ми з’їздили у відомий парк Кекенхоф у Нідерландах, де ростуть мільйони тюльпанів. Побачене надихнуло нас створити щось подібне. На той час такого не було ніде. Коли повернулися, я перенесла свої творчі навички з одягу на клумби – і відтоді малюю їх щосезону. Це моє хобі й натхнення.
– Тобто у вас немає ландшафтного дизайнера?
– Є, але він займається більш технічними питаннями. Адже, наголошую, парк потребує оновлення зелених насаджень. Прошу владу допомогти доробити проєкт і зайнятися цим. Більшість дерев мають вік понад 50 років, а парк створено ще в 1957-му.
Мама у п’ятдесят два
– Чи є лайфхак для ділових жінок: як поєднувати роботу, сім’ю, захоплення?
– Я не ділю роботу, дім і відпочинок – намагаюся балансувати, хоч це непросто. Дисципліна – основа. У вихідний можу встати трохи пізніше, але не набагато. Молодшому сину потрібно приділити час, старші навчаються в Києві – ми спілкуємося щодня. Вони вже допомагають у бізнесі, навіть психологічно підтримують.
Зранку я вирішую технічні й організаційні питання, після обіду – творчість, ідеї, стратегії. І завжди знаходжу час для спорту – чотири рази на тиждень. Це допомагає тримати баланс.
Раніше любила працювати руками – саджати квіти, багато рослин у парку садила особисто. Зараз часу менше.
– Розкажіть більше про сім’ю, про дітей.
– У нас троє дітей. Двоє старших – двійнята, хлопчик і дівчинка. Вони закінчили бакалаврат в університеті імені Шевченка, донька вступила до двох магістратур. Вона вивчає міжнародне право й публічну політику, син – фінанси. Вони дуже різні, але обоє талановиті.
Молодшому – два роки. І я щаслива, що маю такий розрив у віці дітей. Вчуся від них. Після початку війни пішла на навчання, щоб адаптуватися до нових умов.
Іллюша, найменший, учить мене емоціям. Ці діти все відчувають, сканують твій настрій і навіть думки. Це неймовірно цікавий для мене досвід.
Чи стояло питання виїхати за кордон
– Ви емоційна людина? Бізнес вплинув на характер?
– Так, емоційна. Раніше, можливо, була м’якшою. Тепер можу приймати складні рішення. Є принципи, яким намагаюся слідувати, і не зраджувати себе.
– Були думки залишити бізнес?
– Ні. Навіть коли ворог стояв за 120 км від Кропивницького, питання виїжджати не стояло. Ми навпаки казали всім: «Буде все добре». Була впевненість – справжня, від душі.
– Що для вас є точкою опори у складних ситуаціях?
– Сім’я і команда. Я зрозуміла, що можу допомагати людям ставати успішними. Це важливо – підтримати, надихнути, підказати.
Зараз усім важко, багато хто вигорів. Тому ми приділяємо особливу увагу парку – це місце, де люди забувають про війну, особливо діти. Вони не заслужили жити у війні. Моя місія – щоб тут був острівець без війни, усмішки, розвиток і натхнення. Україна була, є і буде сильною.
Молодь не дасть Україні піти хибним шляхом
– Ви зберігаєте віру в Україну, попри зневіру, що панує в інформаційному просторі. Це інтуїція чи усвідомлення, яке на чомусь грунтується?
– Усвідомлення потенціалу. Я не орієнтуюся на політиків – дивлюся на молодь. Так, багато виїхало, але багато залишилося. І ця молодь – освічена, впевнена, з вогнем в очах. Наші діти навіть під обстрілами навчаються і вірять у свободу.
Ми з чоловіком ніколи не планували виїжджати. Дітям пропонували, але вони відмовилися. І то мова йшла, що тимчасово – для навчання. Бо досвід інших країн – це добре, але повертатися треба сюди, щоб розвивати Україну.
Дуже велика віра у молодь і дітей. Вони дуже загартовані й вони просто не дадуть, щоб Україна пішла хибним шляхом. А ми зі свого боку повинні їх мотивувати і створити острівець для відпочинку і розвитку. І це дуже круто, коли різні цікаві заходи не тільки в нас проходять, а по всій Україні. Фестивалі, конкурси, змагання.
А ще я перекона, що немає жодної нації з таким креативним розумом. Ми креативні, це факт. І впевнені в собі, працьовиті.
– Який відсоток у вашій команді молодих людей?
– Дуже класне питання і я зараз над ним працюю. Десь, мабуть, 60 на 40. 40 – це досвід, це контроль. Ментори і наставники. А 60 – це в принципі молодь 20 років – плюс-мінус.
Про страх репересій і не побачити дітей
– Для вас який період життя був найважчим?
– Ну, якщо чесно, от я не знаю, чи хто ще так скаже, але для мене не зараз, не війна. Для мене найважчим був кінець 13-го, початок 14-го року.
– Кінець правління Партії регіонів?
– Так, цей переломний період. Тоді дітям було всього по 10 років, коли нас почали рейдерувати. І нами займалися практично всі правоохоронні органи міста. Не можливо забути, як в будинок вдирається 30 осіб, і діти біжать зі сходів і кричать: «Мама, що почалася війна?».
Ми тоді жили в мирний час. Ми про це зовсім не говорили. Але їм здалося, що почалася війна. То був дуже тяжкий період. І я його, знаєте, постійно порівнюю з нинішнім. Тоді мені дійсно було дуже страшно. Я думала тільки про дітей, що нас посадять, а їм (владі, – ред.) це було на раз. Боялася, що дітей заберуть.
– А розкажіть трішки деталі, щоб було зрозуміло нашим глядачам, що саме тоді відбувалося. Ну, з чим були пов’язані оці складні часи для вас і для вашого бізнесу? Що від вас хотіли?
– Ну, поштовхом стало те, що ми не пішли на повідку в представників Партії регіонів і чоловік вийшов з неї публічно. Звісно, це був перший прецедент в Україні. Таке не прощалося.
– Що його до цього підштовхнуло?
– Ми не захотіли займатись бюджетними моментами. Тому що, це зовсім не наше.
– Вам пропонували освоювати бюджетні кошти через ваші підприємства, правильно?
– Ми там пропрацювали з бюджетними коштами десь з пів року. І чому саме захотіли? Тому що там були освітні проєкти. Вони були такі маленькі, дрібненькі, не глобальні. Там спортшколу чи спортзал відновити. А потім тихо сказали, що нам це не цікаво, ми з цих проєктів виходимо. Це був один із моментів. Потім був тиск через публічність, через парк. Тоді чоловік саме з нуля намагався вивести футбольну команду «Зірка» в першу лігу. Почали тиснути, щоб продали клуб і віддали стадіон, який починали відбудовувати його саме ми. Коли ми взялися опікуватися ним – це був старий радянський об’єкт. Там не було нічого – ні готельного комплексу, ні фітнес-клубу. Це саме ми побудували готель для футболістів, а чоловік знаходив тренерів і гравців. Підняв з нуля. І потім це в нас купили.
– Це було з вашої доброї волі?
– Не зовсім.
– А спроби відібрати у вас Дендропарк теж були в той час?
– Не тільки Дендропарк – практично всі напрямки бізнесу. До смішного доходило. Вони виставили пости і закрили повністю парк для громади на замки. Дорогу до елеватора перекрили, щоб ми не вивозили зерно. Влаштовували передбачувані суди. І мені прикро, що сьогодні багато чого повторюється. Хоча зараз все це дипломатичніше.
– Людям, які не знають, через що ви пройшли раніше, здається, що сьогодні правоохоронні органи займаються теж суто вами.
– Цікаві ті люди, які щось роблять. Якщо нами так займаються, значить парк – це важливо і потрібно. Але мені прикро. Бо те, що відбувається по відношенню до Дендропарку, стосується не тільки нас і компаній, а всієї громади. І громада довела, що розуміє це. Скільки підписів по підтримці аквапарку, по самому Дендропарку? Кому заважає ця «Арка», яка стоїть взагалі не в зеленій зоні? І це не є природоохоронна зона. Це є місце, яке виділене під комерцію і під атракціони ще по генплану з самого започаткування парку.
Бізнес на довгу дистанцію з перешкодами
– У вас була можливість виправити недоліки, щоб усе відповідало законодавству?
– Запитання – в точку. Я вважаю, що якраз треба було з цього і починати. Якщо десь є порушення, то має бути можливість його виправити разом з владою, разом із правоохоронними органами.
А не ми б’ємося постійно, запити пишемо і документи надаємо, співпрацюємо, тільки безрезультатно. Хоча це потрібно громаді, а не мені особисто. Я могла б давно заспокоїтися і 150 разів знайти інший проєкт. Правоохоронці мають усвідомлювати, що це соціальний бізнес, і підходити до цього по-іншому. На мою думку, ресторан “Арка” сьогодні стоїть законно. Прикро, що нам не дають допрацювати документи.
– Коли з’явилися повідомлення прокуратури про те, що у вас те не так, інше не так, що ресторан «Арка» потрібно знести, аквапарк – демонтувати, багато користувачів соцмереж виступили на захист останнього. Мовляв, залиште в спокої одну з небагатьох зон відпочинку для наших дітей. Але були такі, які писали, що все має бути згідно з законодавством. Скажіть, чи реально це на практиці, чи немає штучних перешкод і чи йдуть назустріч підприємцям органи влади?
– Ну, якщо хочуть причепитися, то причепляться. Це я вам кажу зі свого тридцятирічного досвіду в бізнесі. І якщо ти зробив усе так, то знайдуть щось інше, щоб тебе тримати в стресі, так би мовити.
Ми намагаємося все робити за законом, документи на розташування басейнів є. Це тимчасові конструкції. Я не розумію, чому так принципово їх звідти прибрати?
– В одному з повідомлень прокуратури йшлося про те, що розміщення басейнів завдало суттєвої шкоди інтересам громади. Чи були якісь претензії до вас у міської влади чи комунального підприємства, яке є власником земельної ділянки під парком?
– Ні, жодних. Там така ситуація, що прокуратура подала позов на інше підприємство, яке отримало цю земельну ділянку в оренду. У 2013-2014 роках, коли в нас був конфлікт із владою Партії регіонів, нам скасували всі договори оренди землі. Коли змінилася влада, депутати на сесії проголосували за повторне її виділення. Однак міська рада так і не підписала з нами договори. Мовляв, це парк-пам’ятка і рішення має ухвалювати Верховна Рада. Я іншої думки. Тому що це парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення.
Наразі з місцевою владою владою у нас є домовленість про те, що прописуємо дорожню карту, як ми бачимо подальший розвиток Дендропарку, і які потрібно для цього оформити документи.
– Давайте плавно перейдемо від труднощів до мрій і до планів. Як саме ви плануєте розвивати Дендропарк? Чи плануєте взагалі?
– Вони окремо стосуються природоохоронної зони, там де зелені насадження, і локацій, на базі яких проводимо освітні і розважальні програми, а також комерційну діяльність. Ми мріємо створити умови для мотивації дітей і молоді з різних родин, щоб вони мали однаковий доступ до розвитку.
Розвиток Дендропарку коштом іншого бізнесу
– Бачу, ви нові ще алеї зробили цього року.
– Так. Тому що дуже великий трафік саме від 13-ї школи, тож ми зробили ще один вхід. А ще доріжки з плитки, які назвали «рушник», бо вони мають елементи української вишивки. До речі, кошти інвестували зовсім з іншого нашого бізнесу, не з прибутків Дендропарку. Бо Дендропарк – це не фінансова складова для нас, а соціальна. Бо сюди потрібно дуже багато вкладати коштів. І ми це й надалі робимо, попри кримінальні провадження. Бо я вважаю, що Кропивницький недооцінений як місто, хоча і логістичний центр країни. Але я переконана, що він ще заявить про себе.
– Ви колись розповідали, що мрієте побудувати тут критий аквапарк. Це якийсь типовий проєкт чи авторський саме для вашої компанії?
– Авторський. І до речі, ескіз коштував чималих грошей.
– А якщо ви знайдете партнерів, вкладете кошти у будівництво такого масштабного проєкту, але правоохоронці знову скажуть: “Та ні, тут не можна було будувати”?
– Звісно, ми все робитимемо для того, щоб цього не сталося. Для цього спочатку треба встановити межі парку, треба вирішити питання з інвентаризацією і так далі, яка саме земля відноситься до природно-заповідної зони.
– Як правоохоронці орієнтуються на те, що басейни в природозаповідній зоні, якщо її межі не встановлено?
– Формально є зонування, але згідно з ним, до речі, оця територія не є природозаповідною. Фактично ці межі рахуються по периметру паркану, який ми самі встановили в 2008 році, взявши кредит, щоб парк не роздерибанили. Бо тоді тут хотіли побудувати супермаркет і заправку. І мені здається, ніби Господь сьогодні мене направляє, і показує, що треба доробити документи і рухатися далі. Тому з нашого боку немає опору, ми націлені на співпрацю з правоохоронними органами і владою.
І головне, що хочеться сказати, не можна дії бізнесу, направлені на благо громади, кваліфікувати як кримінальний злочин.
– Дякую за розмову.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: