Цю яскраву, харизматичну, креативну дівчину важко не помітити в натовпі. І справа навіть не у кольорі волосся (хоча воно дійсно незвичне як для нашого провінційного міста), а в манері говорити, жестикулювати, рухатися, а головне – очі, вони глибокі і проникливі. Знайомтеся, це художниця Крістіна Мигуль, виставка картин та інсталяцій якої відкрилася в Кропивницькому 19 вересня. Експозиція її робіт під назвою «Танець душі» розгорнута в просторі Atmosphere Mir (вул. Велика Перспективна, 19, в приміщенні колишнього кінотеатру “Мир”), триватиме вона місяць, тому всі бажаючі мають вдосталь часу, щоб побачити роботи художниці, в яких вона порушує складні соціальні теми.
Крістіна Мигуль родом з Новгородки, навчалася в так званому ліцеї Короткова на хореографа, проте через травму не змогла продовжити кар’єру танцюристки. Вступила до Львівської академії мистецтв на дизайнера одягу. Мала неабиякий успіх на цій ниві – ще навчаючись, їздила зі своїми колекціями і по Україні, і за кордон.
– Це моє. Навіть пробилася у Київ на головні покази, але фінансово не потягнула. Бути дизайнером в Україні стало економічно невигідно. Відкрилася маса інтернет-магазинів, ціни там низькі, велика конкуренція. А вартість матеріалів і фурнітури висока. Легше купити ексклюзивну сукню чи спідницю відомого закордонного бренду, ніж шити у дизайнера з України. Шиття відійшло в тінь, – розповідає Крістіна.
– Тому ви вирішили зайнятися живописом?
– Жага до малювання в мене жила завжди. Ще в п’ять років, коли мене мама спитала, ким я хочу стати, я відповіла – або балериною, або художницею. Я все життя хотіла малювати. Збирала фото, які б мені хотілося втілити на полотні. От, і вирішила спробувати зайнятися живописом, хоча я зрозуміла, що нічого про це не знаю. Вчилася сама, щось гуглила, щось робила інтуїтивно. Намалювала першу картину («Спокусниця»), мені сподобалося, отримала схвальні відгуки. Продовжила працювати в цьому напрямку.
– Ви 22 роки прожили у Львові. Чому повернулися у Кропивницький?
– Тут багато нюансів, серед яких – донька пішла у перший клас. Останні років 10 я там майже не жила, так приїхала-поїхала. Десь має бути дім, куди приходиш за сімейним затишком.
– Чи не жалкуєте, що проміняла Львів на Кропивницький?
– Ні, не жалкую. Можу зізнатися, що дійсно не вистачає львівських тусовок, різноманіття, виру життя. Це два різних світи, але тут більше можливостей для реалізації себе у творчому плані. Я завела корисні знайомства, створила громадську організацію «Артпровокація», пишу гранти.
– В якому стилі працюєте, як обирали жанр?
– Мені цікаве тіло, обличчя, емоції, хоча і пейзаж я теж можу написати. Людина і емоція – те, що, напевне, найбільше надихає і захоплює. Подобається хореографія в картинах, тіло розкривається у танці. Танцювальне минуле допомагає мені в цьому. А взагалі, в мене багато ідей. Пишу портрети на замовлення, але зі своїм баченням, у своїй манері, зі своїм акцентом. На закритті виставки буде два таких портрети, один із них поїде за кордон.
Я дуже не люблю пензлики, це для мене нудно, мені подобається контакт, я ніби скульптор, ліплю картини, вони живі, особливо, коли пишу їх не пензлем, а руками. Фарба і руки – все. Використовую шматочки тканини чи мастихін. Працюю з олією і акрилом, а також експериментую з новими нестандартними техніками.
– Хто ваші моделі?
– Зазвичай я їх знаходжу на широких просторах інтернету, навіть жартую, що не в кожного чоловіка є стільки голих «тіл», як у мене в компі. Але вони в мене для того, щоб їх можна було втілити на полотні. Мені треба тіло, тінь, фігура. Я їх не копіюю, а перероблюю, переосмислюю, вони зовсім не схожі на оригінал.
– У ваших роботах акцент – на очах. Як вам вдається вкласти стільки в них емоцій?
– Не знаю, справді не знаю, напевне, себе часточку вкладаю. Впевнена, кожен художник малює себе, якусь частинку своєї душі залишає на полотні. Очі дійсно найважче малювати. Наприклад, цю дівчинку («Чи чуєш ти мої сльози?») малювала крізь сльози, мені було важко, просто катувала себе фоновою музикою, яка ще більше давить, тому картина несе ту емоцію, яку я задумала. Тут порушується важка тема домашнього насильства, адже впевнена, мистецтво – це не тільки краса і задоволення, це потужний інструмент, щоб вплинути на глядачів, змусити замислитися над своєю поведінкою.
– Чи є у вас кумир у світі художників?
– Колись я спала із книжкою Далі замість іграшки. Вважаю його своїм кумиром. Звичайно, є і сучасні художники, які мені подобаються, проте, думаю, не важливо, хто ти і який твій статус, важливо, що відчуває глядач, коли дивиться на твої роботи. Я їздила знайомитися з нашим земляком Віктором Орлі до Люксембурга, щоб показати йому свої роботи, розповіла про свої плани, проєкти. Це, звичайно, не його формат, він імпресіоніст, пише природу, але він підтримує художників-початківців, і я йому вдячна за це.
– Чи достатньо одного таланту, щоб стати успішним, треба мати комерційну жилку?
– Щоб мати фінансовий успіх, треба вміти себе продати. Нині це окрема професія, тому, якщо я буду рекламувати себе в соцмережах, деінде, в мене не буде часу працювати. Це робота професіонала. Моє завдання – якісний продукт. На жаль, зараз дуже важко пробитися початківцям, навіть маючи чималий талант. Все дуже стереотипне. Я шукаю свій шлях в мистецтві, свій альтернативний простір, тому я неймовірно вдячна Катерині Колтуновій і громадському простору «Krop:hub Кропивницький» за можливість продемонструвати свої роботи широкій аудиторії, за допомогу в облаштуванні виставки.
– Щоб ви хотіли наостанок сказати нашим читачам?
– Долучайтеся до культурних подій нашого міста, ставайте їхньою частиною, бо це не завжди нудно і пафосно. Приходьте на мою виставку – і ви в цьому переконаєтеся.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Поширь її на своїй сторінці: