Інна Тільнова про безцінні “ганчірки” з горищ

«Мурашки по шкірі», – так коротко передали свої враження від виставки стародавніх українських сорочок кілька відвідувачів, із якими спілкувався «Без купюр». У п’ятницю, 18 червня, подія зібрала у приміщенні Обласного центру народної творчості по вулиці Гоголя, 66, численну публіку з місцевої інтелігенції, небайдужих містян і навіть жителів районів області, які довідалися про неї зі ЗМІ й зацікавилися. Зануритися в світ української самобутності допомогли тим, кому цього бракує в повсякденному житті, учасники етнопроєкту «Баба Єлька», вже відомого за межами Кіровоградської області й України, та майстриня і колекціонерка з Харкова Анна Баранова. Попри попередні плани, на прохання відвідувачів виставку продовжили до вівторка, 23 червня. Ми поспілкувалися з однією з її організаторок, головою Громадської організації «Баба Єлька», головною редакторкою обласного тижневика «Нова газета» Інною Тільновою про ідею виставки, чи є запит на такі заходи в Кропивницькому та як вдалося зібрати три десятки українських старовинних сорочок із Кіровоградщини й інших куточків України.

– Ідея виставки належить Анні Барановій, яка приїжджала до нас узимку й проводила майстер-клас із пошиття сорочок, – розповідає Інна Тільнова. – Вона нас знайшла у Фейсбуці і написала, що готує книжку про історію вишивки на Кіровоградщині, і що «Баба Єлька» для неї стала відкриттям, що шокована, що ми цим займаємося й пропагуємо. Згодом з’ясувалося, що вона родом із Кропивницького. І ось, якось написала, що буде 18 червня в Кропивницькому і може привезти сорочки зі своєї колекції. Я відписала, що в нас теж є сорочки, зібрані в експедиціях на Кіровоградщині. І вона запропонувала їх показати. Ми почали думати, де б це організувати. Вирішили, що краще всього у нас, в «Бабі Єльці», хоча тут немає ще такого простору. Але ми ризикнули і показали все в кімнаті на 40 квадратів.

– Ви самі й працювали над організацією?

– Так. Центр народної творчості нам дав приміщення ще рік тому. Проте в нас немає власних ресурсів, щоб його облаштувати. Але для виставки сорочок голі стіни – це найкраще тло. Все інше, шафи і декорації, на нашу думку, відволікало б і заважало б. Все організовували власними силами за власні кошти, бо це наше щире прагнення – відновити наші культурні коди. Ми не отримуємо за це ні зарплати, ні фінансування.

Манекени ми шукали через Фейсбук, купували на OLX, із деякими допомогли знайомі. Модельєр Ірина Бровченко дала чотири. «Нова газета» роздрукувала інфографіку і таблички з описом сорочок. Світлана Листюк аж із Голованівська привезла намет, щоб поставити в дворі для відвідувачів – раптом буде спекотне сонце чи піде дощ.

Учасниця проєкту Світлана Листюк та колекціонерка й майстриня Анна Баранова (фото з фейсбука “Баби Єльки”)

– По скільки років сорочкам із вашої виставки?

– Зазвичай важко датувати сорочки, бо бабусі не кажуть, що вона 1935-го чи якогось ще там року. Вони нам дістають їх із горища або зі скрині, і ми точно знаємо, що це сорочки їхніх мам. Є сорочки з Кримок Олександрівського району, дві, вони вишиті жінкою 1935 року народження, мамою Катерини Омельківни Кодратенко. Вони не зовсім старовинні. Їм по 70 років, але відтворюють крій і узор більш давніх сорочок. Найстаровинніша сорочка Анни Баранової – 1800 якогось року, кінця 19 століття, тобто їй близько 150 років. Вишита нитками, пофарбованими натуральними барвниками, корою дуба, але точно датувати її неможливо. Її сорочки привезені з різних регіонів України. 8 сорочок – зібрані проєктом «Баба Єлька», а 22 – Анни, з її приватної колекції, їм по сто і більше років.

– Розкажи, як сорочки, які ви експонували, потрапили до вас?

– Ну, наприклад, якось у селі Цвітному питаємо в бабусі, чи немає в неї вишитої сорочки. А вона каже: «Є! Моєї бабусі ще, але вона на горищі!». Спочатку не хотіла діставати, але потім полізла, дістала якусь ганчірочку. Це за розповідями колег, мене тоді не було. Дівчата розкрили ганчірочку, зняту бабусею з горища, а там дуже цікава сорочка, бо там малюнок вишитий з ягідками хрестиком. Зазвичай у нас букети – калина, троянди. І що цікаво – оранжевий колір. Цю сорочку з дірками, пожовклу ми легесенько випрали, попрасували трішечки, бо старовинні речі потрібно ще знати як реставрувати і що з ними робити. А ми ще багато чого не знаємо, будемо відвертими, нам ще багато чому треба вчитися. Ми її теж виставили, вона є на манекені.

– А якби не ви, так би й лежала на горищі…

– Найболючіше, що ми втратили багато того, що вже було зібрано до нас. Так, під час цієї виставки ми показували фотоальбом одягу, якого вже в Кропивницькому немає, але він був ще кілька років тому в колекції Володимира Нагорного, нашого друга і колекціонера, який нас дуже підтримує. Це ходяча енциклопедія з етнографії. Він зібрав колекцію з 6 тисяч одиниць, але був змушений продати у музей Гончара, у колекцію Ющенка. В області вона виявилася незатребуваною. Але в нього залишилися фотографії цих речей. Це унікальні речі – вишитий пояс із села Цвітного, корсетки, спідниці, кожухи. Він передав нам цей архів, ми роздрукували його і зробили альбом, щоб показувати, який одяг носили наші предки. Більше такого знайти неможливо. Він уже в приватних колекціях.

– Як на твою думку, чи є в жителів Кропивницького цікавість до таких виставок?

– Так. Бо людей було багато. Ми були вражені. Через карантин, ми запускали невелику кількість відвідувачів до приміщення, але вони стояли аж до вечора. І навіть зі Ставидлів приїхали Олександрівського району і селища Гірничого, прочитавши у «Новій газеті». А ще прийшла жінка на виставку, дістає з торби підзорник, наволочку і конверт, вишиті її бабусею. В цьому конверті її забирали з пологового будинку 70 років тому. Все вибите, гарне. І каже: “Приходьте до мене, в мене є весільне плаття моєї бабусі, в якому вона виходила заміж у 1918 році”. Тобто люди самі почали йти до нас. Вони відчувають зв’язок із нами. Був Нагорний – колекціонер. Актриса нашого театру Надія Мартовська запропонувала відтворювати старі речі, вона займається кроєм і шиттям. Хоче відтворити стародавній очіпок, який ми бачили у Верблюжці Новгородківського району. Уже ввечері заїхав голова Кіровоградської обласної ради Олександр Чорноіваненко, бо цілий день вітав медиків. Казав, що у захваті.

А ми включили записи пісень наших бабусь, з якими познайомилися в експедиціях. І коли заходиш в цей білий простір із сорочками, яким по сто років, потрапляєш у неймовірну атмосферу. Ще заварили липовий чай холодненький із липи, шипшини і м’яти, поставили лавки, і люди виходили і писали нам відгуки. Все це створювало особливу атмосферу єднання. Тобто це була не якась така мовчазна подія, це була магія спілкування. Туди приходили не випадкові люди, а ті, які дійсно цікавляться нашою історією і традиціями. Які відразу цікавилися, де саме кіровоградська вишивка. І ми побачили, що таких людей багато. Це дуже радує і надихає.

Авторка і вокалістка проєкту “Баба Єлька Світлана Буланова, колекціонер Володимир Нагорний, Інна Тільнова (фото з Фейсбука “Баби Єльки”)

Фото Марини Стеби, “Без купюр”