Коли всі довкола говорять частіше про «зради», ніж про «перемоги», коли так багато людей їде звідси, щоб не повертатись, так легко повірити і прийняти сіро-чорну картину буття. Втім, легко не дорівнює єдиноможливо.
«Без купюр» сьогодні знайомить Вас з чоловіком, який обрав для себе за професію бачити те, чого не помічають всі довкола, дивитись на світ під іншим кутом. Він мандрував світом, жив за кордоном і повернувся додому. Він все життя був російськомовним, а зараз вільно спілкується українською. Він залюбки береться за комерційні фотосесії, але більшість свого часу і творчої енергії віддає проектам, що роблять наше місто і нашу країну кращими.
Таким чоловіком є фотограф, відзначений багатьма перемогами у професійних конкурсах, Олександр Майоров. Це в нього на сторінці варто шукати себе на світлинах з міських фестивалів, концертів та інших подій. Чому він тут, чому робить те, що робить читайте далі в розгорнутому інтерв’ю.
– Почнемо з участі у проекті «Баба Єлька». Розкажіть, як Ви вирішили долучитись до цієї ініціативи?
Приймати рішення було нескладно. Я взагалі цікавлюсь такими речами, різними культурними, соціальними проектами. Запросила мене Світлана Буланова.
– Окрім фото, необхідних для проекту, шукаєте в цих експедиціях свій кадр, сюжет?
Усі фотографи, якщо вони фотографи, завжди працюють і для себе. Фотографи завжди шукають свій кадр, можливо свій головний кадр. Саме фото – це спілкування між фотографом і глядачем, тобто об’єкт зйомки це не найголовніше.
– Чи були у вас свої якісь очікування щодо проекту і чи вони справдились? Чи було щось несподіваним відкриттям?
Ні, коли збираюсь знімати, не будую собі жодних очікувань, починаю знімати з чистого листа. Коли я бачу де знімаю, що знімаю, намагаюсь виділити щось головне, передати це головне. І найчастіше головне – це люди. Завжди цікаво ставити якісь акценти на очах, руках, навіть зморшках. Я на зйомках мовчазний переважно, ніби мене нема, щоб люди не позували. Тоді я можу схопити справжні емоції, справжній вираз обличчя.
– Ви зараз просто чудово говорите українською, хоча ще зовсім нещодавно були виключно російськомовним. Це участь у проекті «Баба Єлька» вплинула на Вас таким чином? Таке занурення в автентику щось змінило у ставленні до української культури?
Я майже все життя був російськомовним бо навчався в російській школі, багато спілкування було саме російською. Українську розумів, але мовної практики не було. І саме практика почалася навіть не з «Баби Єльки», а з експедиції з проектом Ukraїner, хлопці з якого весь час спілкувались українською. Ніхто мене силою перевести не намагався, але коли з тобою спілкуються українською, якщо ти можеш якось відповідати українською, то хоча б спробуй. А з «Бабою Єлькою» я уже набираюсь досвіду і починаю навіть мислити українською.
– А чи були можливо якісь стереотипи, що стримували від української раніше?
Стереотипів про українську у мене ніколи не було. Я завжди поважав і любив українську культуру, колись танцював у народному ансамблі, у мене була чудова вчителька української мови і літератури. Тобто, я знав українську, просто у мене в оточені не було україномовних.
– А як Ви долучились до проекту Ukraїner?
Якщо чесно, досі не розумію як туди потрапив. Влітку цього року у Кропивницькому була презентація проекту. Хлопці мене вразили. Крім того, у мене ще років за два до того було бажання поїздити Україною, познімати відеоряд, показати якісь міста українські красиві.Тому що країна красива.
– Це тим більш вагомо звучить від Вас. Адже Ви ще й мандрівник, багато подорожували світом.
Так, маю з чим порівнювати. Є багато місць про які українці навіть не знають. Тому бажання було щось таке зробити, але не було можливості, чи чогось іншого. А ще під час презентації Ukraїnerа в нашому місті у аудиторії були питання як потрапити до них у команду і Богдан Логвиненко сказав, що треба просто залишити волонтерську анкету у них на сайті. Повертаючись додому, залишив цю анкету і через якийсь час мені написав Саша Фоменко, який курував фотографів проекту. Він запитав, чи можу я з’їздити в експедицію Волинню в якості фотографа.
– Ви до цього були на Волині?
Ні, лише проїздом. При цьому це досить ще курйозно було. Лист мені надійшов за 4-5 днів до експедиції і там було наплутано з датою, я подумав що це аж наступного року. Уточнив, виявилось, що збиратись треба вже.
І я погодився. Приїхав у Київ, познайомився з командою. Частина команди їздить в експедиції, частина весь час опрацьовує зібраний матеріал. Вони збирають просто неймовірні об’єми фото і відео, а потім все це треба змонтувати, перекласти. Зараз на восьми мовах виходять субтитри. Це все великий обсяг роботи. І може тому так довго триває процес обробки матеріалів. Між експедицією і виходом матеріалу проходить щонайменше шість місяців. Те, що ми зібрали, коли їздили Волинню, ще досі не виклали.
– Тож що запам’яталось у цій мандрівці? Це були маленькі містечка?
Ні, я був у Рівному і Луцьку. Ми знімали людей. Вони намагаються знімати саме людей, робити свої історії з людьми. Звісно, всілякі пейзажі ми теж знімали. Такі собі дорожні замальовки, коли зупиняють авто й запускають коптера.
Для них може це вже рутина, а для мене кожен з ким ми спілкувались був дуже цікавим. Не все йде потім у готовий матеріал, вони обирають найцікавіше.
– Ви знімали фото?
Так. У них є уже постійні оператори, які знімають відео. А фотографи час від часу змінюються. Але і фотографів, з якими вони працюють, київських перевірених у них є ціла команда. Тому не знаю як я до них потрапив, для чого їм був хтось з Кропивницького. Але це дуже гарний досвід. Для мене було за честь попрацювати з цими хлопцями.
– Багато хто йде у фотогалузь у першу чергу з комерційною метою. Знімають весілля, хрестини, приватні фотосесії. І там уже мало лишається часу на творчість. Як Ви знаходите цей баланс між хлібом насущним і мистецтвом?
Насправді тяжко знаходити цей баланс. У нас чомусь у місті, а може й в Україні так складається, що фотограф, який займається тим, чим я, має менше комерційних замовлень. Не розумію чому так. Насправді, може не всі готові до експериментів. Але якщо це комерційна зйомка, я роблю так, як хоче клієнт. Це вже завдяки цим комерційним проектам я маю можливість знімати безкоштовно якісь важливі для мене речі і події, що відбуваються в місті – культурні, мистецькі. Півмарафон знімаю два роки поспіль, тому це крута подія для міста і загалом.
– Ви якийсь час працювали за кордоном і зараз повернулись у Кропивницький. Чому? Адже зараз ми частіше спостерігаємо зворотну картину.
Я не хочу помилятися, але я побачив, що в Україні щось змінюється. Може з цими змінами і я себе тут знайду і мій досвід буде корисним.
– Хотіли бути частиною цих змін?
Так, мабуть, що саме так. Не жалкую, що повернувся. Хоча те, що бачу зараз, не зовсім відповідає очікуванням. Все затягується. Хтось просто перевзувся і продовжує робити те, що й раніше. Але є й позитивні зміни. І саме в таких експедиціях, які робить Ukraїner, я це бачив. Позитивні зміни серед людей, багато є тих, хто вже по-іншому мислить.
– А чому виїжджали?
Була гарна пропозиція і для мене це теж був досвід роботи.
– Тобто, це не була еміграція від початку?
Ні-ні. Я виїжджав просто попрацювати, набратись досвіду. Плюс, для кожної людини бачити щось ще крім звичної картини, це трохи розширює якісь уявлення про життя. Ти бачиш, що можна по-іншому жити, по-іншому ставитись один до одного, до роботи, до життя, до свого міста.
Одна з причин, чому я починав знімати якісь суспільні заходи – вважаю, у нас ставлення до свого міста і до своєї країни не таке, яким мало би бути.
Зараз часто чую, коли до нас приїжджають гості з інших міст, що не все тут так погано як вони чули раніше.
«У вас тут круто, – кажуть, – у вас зелено, у вас архітектура цікава, а ми про вас нічого не чули, або чули не дуже хороше».
Однією з причин заснування проекту «Баба Єлька» також є те, що Кіровоградщина – це суцільна біла пляма на етнокарті України. Чомусь, навіть місцеві дуже мало знають про місто, район, область.
Тому я й подумав: якщо висвітлювати що є цікавого, красивого, може люди з більшою повагою ставитимуться до свого міста. Інші вважатимуть нас за провінційне місто доти, доки тут люди вважатимуть себе провінціалами.
– Для вас повага до міста і країни пов’язана з добробутом?
Може не напряму, але без цього ніяк. Складно розбудовувати країну і місто, набувати добробуту, якщо смітитимеш довкола себе.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Поширь її на своїй сторінці: