Команда етнопроєкту «Баба Єлька» продовжує розповідати про свої експедиції у села Кіровоградщини, під час яких збирає по крихтах історію з вуст тих, хто пережив голод та колективізацію. 9 серія документального серіалу “Баба Єлька” про старожилів Олександро-Мар’ївки та Нового Стародубу Петрівської громади.
Олександро-Мар’ївка: спогади Надії Литвин
У селі Олександро-Мар’ївка учасникам проєкту пощастило поспілкуватися з Надією Литвин — жінкою 1927 року народження, чия пам’ять зберігає унікальні свідчення.
«Колись у цьому селі було понад 200 хат, у багатьох — по восьмеро-дев’ятеро дітей. А тепер — нікого. Я сама лишилася. Навіть дітей тих уже немає», — розповідає пані Надія.
Вона згадує, як люди виживали під час голоду.
«Ходили до річки, рвали молодий очерет, ті спичаки — і їли. Мама парила листя буряка, пекла з них лепешечки. Ми потім лежали покотом — рвота від них. Батько просив не давати того більше».
Вона описує, як сусідська дівчина, яка працювала на колгоспному молокоприймальному пункті, таємно дозволила її батькові набрати молока з кількох баків і долити води.
«Це нас трішки підживило. Бо вже пухли від голоду».
Каже, що як люди не пручалися, але змушені були піти до колгоспу.
«Приходили, все забирали. У сусіда дитина була замотана на печі, то один смикнув її, що вона з печі впала», — каже бабуся.
Батько розповідав, як спостерігав, що з кожним днем в одному кутку села все менше залишалося хат, над якими вився димок як свідчення, що там ще жевріє життя. Через деякий час про нього вже нічого не нагадувало. Він наважився піти туди подивитися. Побачене його вжахнуло – серед куп мушлів, які місцеві виловлювали з річки, щоб вижити, всюди були людські останки.
Новий Стародуб: з покоління в покоління
У Новому Стародубі учасники експедиції познайомилися з Раїсою Шавкун 1949 року народження та почули й забрали з собою у нотатнику її пісні.
Раїса Шавкун. Фото з архіву “Баби Єльки”
Про голод жінка знає з розповідей родичів. Їх він також не минув, бо в її дядька забрали всю худобу. Чоловік від горя та розпачу втратив розум.
Ольга Шаповал 1942 року народження згадує з розповіді матері:
“У 1933 році у них забрали корову, а від її батька вимагали йти з ними, бо був бухгалтером у колгоспі. Він сказав — не піду, не буду людей оббирати. За це у них все винесли. Померли спочатку Микита, його дружина Соломія, діти Галя і Вася… Мама вижила лише тому, що збирала клей з вишень”.
Ольга Шаповал. Фото з архіву “Баби Єльки”
Бабуся Мавра дожила лише до літа, померла від дизентерії. Матері пані Ольги тоді було 16, вона залишилася зовсім сама.
У Ольги Шаповал досі живі спогади про післявоєнне дитинство – як мати змушена була позбутися корови, щоб сплатити податки. Та ще залишилася винна. Тож у них відібрали й козу. А потім виявилося, що її продали за літру горілки.
«Я бігла за козою, кричала: “Дядечко, віддайте!” А він батогом як стьобне… Не по мені, а так, та я далі не бігла»
Зінаїда Курченко 1939 року народження переконана, що й після війни голод був штучним.
«Врожай був гарний, а людям — по 300 грамів зерна давали за трудодень. У кого батьки при владі були — ті жили, а вдови, як моя мати, виживали за рахунок моторжаників і корівки».
А ще рятували ховрашки, яких сільські жителі “виливали” водою – виганяючи з нірки, та їли.
Мистецтво, що зберігає енергетику прадідів
Особливий момент експедиції — зустріч із різьбярем Віктором Сторожуком, який понад 50 років вирізає дерев’яні ложки.
«Вирізати навчився сам, але ось цей різець дістався від прапрапрадіда. Звичайну ложку вирізаю за дві години, на сувенірну йде цілий день. В кожній — частинка душі», — каже майстер.
Таких ложок зі своєю великою душею він зробив близько трьох тисяч. Учасники експедиції й собі спробували попрацювати унікальним різцем.
Загалом експедиція «Баби Єльки» стала ще одним підтвердженням, що за кожним селом, за кожною хатою, навіть руїною — історії, що болять. І ці історії треба встигнути записати. Поки ще є кому їх розповісти.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: