Анатолій Каретний про Василя Марка: Таких велетнів людського духу на Кіровоградщині було небагато

Ще минулого року в Кропивницькому ініціювали творення книги споминів про українського літературознавця, критика, доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Василя Марка.  На заклик відгукнулися колеги та знайомі відомого науковця. Своїми спогадами про Василя Петровича поділився і поет, член Спілки слов’янських письменників України Анатолій Каретний.

Фото з Фейсбука

Таких велетнів людського духу на Кіровоградщині було небагато: Леонід Куценко, Володимир Панченко і він, Василь Марко

– Познайомте мене з будівельником, який пише вірші!» – з цих слів почалося моє знайомство з професором Василем Петровичем Марком. На той час, коли це сталося, він був знаним літературознавцем і критиком, науковцем тоді ще Кіровоградського педагогічного інституту імені Пушкіна (нині – Центральноукраїнський педуніверситет імені Винниченка). Я ж працював на підприємстві «Кіровоградбуд». Туди часто приходив професор Марко разом із Миколою Сухомлином, який очолював обласну раду й товаришував із моїм керівником Олександром Кушніром, засновником ВАТ «Кіровоградбуд».

На підприємстві знали, що я пишу вірші, і розповіли про це професору Марку.

– Мені дуже цікаво, що воно за будівельник, який складає вірші, та ще й ліричні! – зауважив той і зажадав, аби нас негайно познайомили.

Фото з Вікіпедії

Відтоді ми частенько зустрічалися. А одного разу, коли ми вкотре перетнулися біля старого корпусу інституту, Василь Петрович запропонував: «Бери з собою книжки й приходь у гості разом із дружиною!». І ми зустрілись у нього вдома. Пригощалися кулінарними шедеврами, які приготувала його Ганнуся (так ніжно Василь Петрович називав свою половинку), чаркувалися, спілкувалися. А потім усамітнились у сусідній кімнаті й довго розмовляли про поезію, поетів і взагалі про життя. Періодично розмовляли телефоном, бачились у місті. І щоразу нам було про що поговорити: про міські проблеми й про літературу, філософію й економіку, родину і роботу. Його цікавило, в тому числі, і моє бачення світу й всього, що в ньому робиться. Він багато розповідав про Закарпаття – своюмалу батьківщину.Мені запам’яталась його щира усмішка – такої я не бачив більше ні в кого.

Василь Петрович завжди був незмінно чемний і привітний, іронічний, ерудований та надзвичайно делікатний співрозмовник. І його слова, і рухи були зважені, водночас від любив пожартувати й інколи дуже емоційно на щось відреагувати. З ним завжди було цікаво і відчувалося, що, незважаючи на його шляхетність, все людське для нього не є чужим і нікчемним. Спілкування з ним завжди відбувалося на високій ноті – не так, як, скажімо, з моїми колегами чи товаришами по поетичному цеху. Його статус зобов’язував до іншого стилю поведінки й мислення. Таких велетнів людського духу на Кіровоградщині було небагато: Леонід Куценко, Володимир Панченко і він, Василь Марко.

Коли під редагуванням Валерія Гончаренка вийшла моя третя книжка «Моя Ітака», Василь Петрович дуже приязно на неї відгукнувся у рецензії. А ще в моїй домашній бібліотеці зберігається книжечка радіопубліцистики «Дружні бесіди» (літературні розмови професорів Василя Марка та Ігоря Добрянського) з дарчим написом автора. «Вельмишановному Анатолію Каретному – Людині й Поету, чиє зірке око і чуле серце відкривають свято краси в речах буденних, – на добро, на щастя, на творчі звершення!». Такі слова дорогого варті.