Автор: Андрій Бобошко

Передмова

Шановні співвітчизники! Звертаюся до вас всіх, але в першу чергу до тих,
кого влада називала „маленькими українцями“, а тепер – „пересічними громадянами“. Берусь не за свою справу і надто запізно, але інакше не можу — тиснуть докори сумління. А все через те, що — за висловом моєї дочки — маю дві вади характеру: завищений потяг до справедливості і рівень дипломатичності в мінусі. Тому — я так вирішив — краще запізно, ніж ніколи.
Прошу пробачення за можливі помилки — різного виду — в написаному, але
я вважаю — в тексті головним є зміст, а він нудним не буде.

Отже, про зміст моєї публікації. Вона складається із двох розділів:

• Розділ І — Недоліки дій влади за роки незалежності.

Читайте також: Засуджений до розстрілу, Або як у 90-х народжувалася військова еліта в центрі України

• Розділ ІІ — Можливий шлях покращення якості управління країною.

Чому в розділі І тільки критика? Про хороше влада сама собі співає дифірамби більше, ніж достатньо. Підлабузників теж вистачає. Критики мало, а конструктивної – мізер. Я буду критикувати і запропоную можливі способи усунення недоліків.

Розділ І

1.1 Дещо з історії останніх років існування СРСР.

У березні 1985 року Пленум ЦК КПРС обрав Михайла Горбачова Генеральним секретарем ЦК КПРС.

У квітні того ж року Пленум ЦК КПРС визнав період, коли країною керував Леонід Брежнєв „застоєм“ і проголосив курс на „ефективність і прискорення“ економіки.

Це стало початком періоду так званої „перебудови“ в СРСР. Але в той час слово „перебудова“ ще не вживалося. Деякий період проводився процес підвищення „ефективності і прискорення“, який чомусь не давав результатів, яких очікували. У пошуках причин цього прийшли до висновку, що не все в країні гладко і досконало і дещо потрібно змінювати.

Так з’явилось поняття „перебудова“, яким згодом стали називати весь період керівництва країною Михайлом Горбачовим.

Перебудова то перебудова, але що „перебудовувати“, а що можна залишити так? І тут висувається ще одне „крилате“ слово — „гласність“. Треба взяти курс на залучення до обговорення різноманітних питань широкого кола колективів підприємств, установ, організацій. Ввели виборність на посади керівників підприємств і їх підрозділів. Поширилась гласність і на політичні питання. Як часто висловлювався М. Горбачов: „процес пішов“ і пішов так, що іноді ставав неконтрольованим.

Надмірне захоплення гласністю мало негативні наслідки в державному та партійному управлінні на найвищому рівні. Ставилось навіть питання про доцільність подальшого існування Радянського Союзу як єдиної країни. У Політбюро ЦК КПРС утворились фракції (чи групи) з різними поглядами на майбутнє країни. Президент М. Горбачов був налаштований на укладення нового союзного договору між республіками з розширенням їх повноважень. Його підтримував керівник Казахстану Н. Назарбаєв.

Дещо інакше ставився до цього очильник РРФСР Борис Єльцин.

Частина найвищого державного керівництва – в майбутньому члени ДКНС – намагались не допускати жодних змін.

Ще якась частина передбачала розпад СРСР як неминучий і, потихеньку готувалась до цього, розробляючи стратегію перехідного періоду від соціалізму до капіталізму. Наведу один приклад такої „підготовки“. Ще до 1988 року в радянських державних — окрім колгоспно-кооперативних – підприємствах проводилися 3 види виробничої діяльності:

1) основна діяльність (випуск певної продукції чи виконання певних робіт);

2) капітальний ремонт об’єктів основних фондів;

3) капітальне будівництво.

Балансова вартість основних фондів на кінець звітного періоду визначалася по такій формулі: балансова вартість на початок звітного періоду мінус амортизація за звітний період і плюс капітальний ремонт за звітний період.

Траплялися казусні – на перший погляд – випадки, коли балансова вартість на кінець звітного періоду виявлялася більшою, ніж на його початок – у випадку, коли вартість капітального ремонту перевищувала амортизацію. І ось приблизно у середині 1988 року — виходить урядова постанова про скасування капітального ремонту, як окремого виду виробничої діяльності і включення затрат по виконанню таких робіт в затрати основної діяльності. Іншими словами: у формулі визначення розміру балансової вартості основних фондів “плюс капітальний ремонт” анулюється.

Що дало це нововведення?

1. Прискорене зниження вартості основних фондів.

2. Зростання вартості затрат основної діяльності, а отже, товарів, робіт і послуг, яке, в кінцевому рахунку, оплатило населення країни.

Ви здогадалися, шановні співвітчизники, навіщо все це було зроблено? Напевно не всі. В той час я теж не зрозумів, а дійшло в голову тільки тоді, коли в нашій республіці – уже незалежній – “пішов процес” “розбудови ринкової економіки”, а простіше і точніше кажучи — розкрадання об’єктів бувшої соціалістичної власності бувшими компартійними і сучасними кримінальними авторитетами по “ринковим” цінам, які в певній мірі корелювалися з штучно заниженою балансовою вартістю.

Але я відхилився від теми. Облишим бухгалтерію і повернемося до історії.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Дещо раніше подібну декларацію прийняла Верховна Рада РРФСР, а ще раніше — на рік — Прибалтійські республіки.

Тому розпад СРСР був більш вірогідним, ніж його подальша цілісність. Розпад СРСР був питанням часу і він настав.

Приблизно в кінці весни чи на початку літа – точно не пам’ятаю – 1991 року тодішній Міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе на одному із зібрань урядовців заявив:

“В країні готується державний переворот. Я не хочу в ньому брати участь і подаю у відставку”.

Ця заява, безумовно, була адресована в першу чергу Михайлу Горбачову. Але він її чи не дооцінив, чи вже не міг нічого змінити. Сталось те, що й мало статись.

У другій половині серпня Михайло Горбачов, як завжди, відпочивав у Форосі (Крим).

Цим скористались заколотники. В ніч з 18 на 19 серпня співробітники КДБ відключили дачу Горбачова від зовнішнього зв’язку і заборонили йому покидати її територію. Фактично це був домашній арешт Президента.

19 серпня о 10 годині ранку передачі по радіо і телебаченню перервали й оголосили, що буде екстрене повідомлення. Була представлена група осіб з керівництва держави на чолі з віце-президентом Янаєвим.

Янаєв заявив, що Горбачов тяжко хворий і не може виконувати обов’язки президента. У зв’язку з цим створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) і в країні вводиться надзвичайний стан.

Обов’язки президента буде виконувати він – Янаєв.

Ще до оголошення ДКНС про введення в країні надзвичайного стану Міністро оборони Язов підписав секретний наказ, який в 4.30 ранку 19 серпня відправив шифртелеграмою в усі структурні підрозділи, підпорядковані МО (головнокомандуючим військами, командуючим військових округів і флотів, начальникам головних і центральних управлінь МО і т.д.) про те, що у зв’язку з загостренням внутрішньополітичної ситуації в країні війська потрібно привести в підвищену бойову готовність.

Московському військовому округу був наданий наказ негайно ввести в місто Москву певну частину військ округу.

Про їх кількість, певною мірою, говорить той факт, що одних тільки танків за 3 дні було введено близько 500 одиниць.

Цей наказ Міністра оборони — після ранкової заяви ДКНС — був сприйнятий у військах по-різному.

Командування Білоруським військовим округом заявило, що не буде виконувати накази ДКНС.

Командування Київським військовим округом — як і більшість інших — прийняло наказ до виконання, хоч і в цьому окрузі були винятки: командування військового гарнізону міста Києва заявило про відмову виконувати накази командуючого округом, які пов’язані з наказами ДКНС.

Основні події, пов’язані з введенням в країні надзвичайного стану, відбувалися в Москві.

Уже в 11 годин 19-го серпня на Манежній площі Москви почали збиратись люди, які визначились із своєю позицією стосовно ДКНС — його противники.

Депутати міської ради Москви і ВР РРФСР закликали людей підтримати в цій критичній ситуації Президента РРФСР Б. Єльцина.
В. Жириновський з групою осіб — його прибічників — намагався пробитися до мікрофону і виступити в підтримку ДКНС, але йому не дали це зробити.

У 13 годин площа була охоплена військами (танками, БТРами, автоматниками з солдатами), але силових дій не вчиняли.

О 14-й годині до протестувальників (противників ДКНС) поступило повідомлення про те, що ДКНС віддав розпорядження захопити будівлю ВР РРФСР (так званий Білий дім).

Частина мітингарів з Манежної площі рушила на допомогу захисникам Білого дому. З їх допомогою в 16 годин навколо Білого дому почали зводити барикади.

Згодом до Білого дому під’їхали машини із міліцією особливого призначення — підлеглі Міністру внутрішніх справ РРФСР — це було підкріплення захисникам Білого дому.

О 22-й годині на допомогу захисникам прибув танковий загін Таманської дивізії і десантники генерала Лебедя, які зайняли оборону навколо будинку.

До 23-ї години захисників Білого дому (цивільних і військових) нараховувалось близько 40 тисяч осіб.

Постійно під’їжджали рокери на своїх мотоциклах і вони проводили розвідку і доповідали обстановку на підступах до Білого дому.
20 серпня в 4 години ранку очікувався штурм будівлі ВР РРФСР, але він не відбувся.

О 12 годині відбувся багатотисячний мітинг біля будівлі ВР РРФСР. Люди весь час прибували. В 23 години біля будівлі було вже близько 70 тис. осіб.

В цей час на Садовому кільці чулася стрілянина. Але, як згодом вияснилося, стріляли в повітря — військові Кантемирівської дивізії.
21-го серпня о першій годині ночі на перехресті Садового кільця з проспектом Калініна сталася сутичка військових Кантемирівської дивізії з мітингарями, в результаті чого було кілька загиблих з обох сторін.

Невеликі перестрілки відбувалися з незначними жертвами біля Білого дому, на Ленінському проспекті, біля американського посольства.

Об 11-й–12-й годині третього дня заколоту (середи, 21 серпня) почали надходити повідомлення в Білий дім про те, що війська, введені в Москву, почали виходити з міста.

Версій про причини цього явища тоді було дві:

1. Міністр оборони Язов відмінив наказ про введення військ у Москву;
2. начальник Генерального штабу видав наказ про вивід військ із столиці.

Так москвичі обґрунтовували причину таких змін. Як би там не було насправді, а головне — результат. ДКНС протримався 3 дні (19–21 серпня).

Хто віддав наказ військам виходити з Москви і за яких обставин прояснив згодом командуючий ВДВ (в дні заколоту) генерал-полковник Євгеній Шапошников.

Він стверджував, що 20 серпня — в другій половині дня — він вирішив переговорити з міністром оборони один на один.
Розмова відбулася. Шапошников сказав Язову, що потрібно виходити пристойно із цього стану, що склався, а саме: необхідно зараз війська повернути в пункти постійної дислокації; ДКНС оголосити незаконним; владу передати Верховній Раді і повернути Президента Горбачова.

В цей час зайшли члени колегії міністерства і розмова була перервана. (Так стверджував Шапошников).

Після цього Шапошников зробив кілька спроб зв’язатись з іншими командуючими родів військ, але безуспішно — вони не відповідали. Нарешті вдалося зв’язатись з командуючим ПДВ Грачовим. Вони знайшли спільну мову і домовились дотримуватись однієї позиції — не виконувати накази ДКНС.

Після цього Шапошников подзвонив у парламент РФ і заявив, що ПДВ і ВПС ЗС СРСР не будуть підтримувати ДКНС.

А на ранок 21 серпня знову відбулося засідання колегії Міністерства оборони, де майже всі присутні висловились за те, щоб покінчити з надзвичайним станом в країні і вивести війська в пункти постійної дислокації. Язов погодився з таким рішенням. Таким наказ був виданий, Язов його підписав.

Це відбулося в першій половині дня 21 серпня.

Саме ця обставина стала якщо не головною, то одною з таких, які спричинили доволі швидку поразку ДКНС.

Попередній наказ Язова — про підтримку заходів ДКНС — діяв всього 2 дні і кілька годин.

Це про те, що відбувалося у Москві. Тепер дещо про Крим. Для звільнення Горбачова (ще до остаточного провалу ДКНС) був зібраний загін чисельністю близько 60 осіб виключно із офіцерів МВС РРФСР, який очолив віце-президент РРФСР Руцький — в минулому військовий льотчик, авторитетна людина серед військових.

На літаках загін вилетів у Крим. Там загін розділився. Частина загону лишилась стерегти літаки, а більша частина – на чолі з Руцьким – на автомобілях вирушила у Форос.
Почались переговори із охороною дачі – співробітниками КДБ СРСР – про звільнення Горбачова.

Переговори проходили складно, тривали кілька годин, але до стрілянини справу не довели.

В кінці кінців Горбачова звільнили, група звільнення разом з Горбачовим повернулася до літака і перелетіла в Москву. Це сталося 22-го серпня.

Справа в тім, що інформація про ті події з різних джерел часом різниться, а то й суперечить одна іншій. Але ця обставина не змінює загальної картини того, що тоді відбувалося.

Так що було далі? 20 серпня Акт про державний суверенітет прийняла Естонія.

24 серпня — Україна, Молдова.

24 серпня Президент СРСР Горбачов виступив з заявою про складення з себе обов’язків генсека КПРС і закликав ЦК КПРС прийняти рішення про саморозпуск.

26 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради СРСР. Вона тривала кілька днів. Головне питання — укладення нового Союзного договору не було і не могло бути вирішене, так як ряд республік уже проголосили про свій суверенітет і не мали наміру залишатись в поновленому Союзі. На сесії прийняли рішення про проведення позачергового з’їзду народних депутатів СРСР 2-го вересня.

26 серпня була опублікована заява прес-секретаря президента РРФСР. Фрагмент цієї заяви (в оригіналі):

“В ряде республик провозглашена государственная независимость, заявлено о выходе из Союза ССР. РФ не ставит под сомнение конституционное право каждого государства и народа на самоопределение. Однако существует проблема границ, неурегулированность которой возможна и допустима только при наличии закрепленных соответствующим договором союзнических отношений. В случае их прекращения РСФСР оставляет за собой право поставить вопрос о пересмотре границ. Сказанное относится ко всем сопредельным республикам, за исключением трех прибалтийских”.

2 сентября відкрився позачерговий з’їзд народных депутатов СРСР. Він тривав кілька днів. Його рішення передбачало розформування Союзу, чи, точніше, формування нового. Деякі рішення з’їзду:

1) Буде створена нова Верховна Рада, яка формуватиметься безпосередньо республіками із числа народних депутатів СРСР і союзних республік.
2) Верховна Рада зможе вносити зміни в Конституцію СРСР.
3) Створюється Державна Рада, з тим, щоб враховувати думки республік по питаннях внутрішньої і зовнішньої політики. Державна Рада буде складатись із Президента СРСР і вищих посадових осіб союзних республік. Рішення Державної Ради носитимуть обов’язковий характер.
4) Скасовується посада віце-президента СРСР.
5) Ліквідовується Кабінет міністрів СРСР.

Економікою країни керуватиме Міжреспубліканський економічний комітет.

Всі ці рішення останнього в історії з’їзду народних депутатів СРСР залишилися лише на папері, вони не були реалізовані, оскільки частина союзних республік – в тому числі і Україна – вже проголосили про свою незалежність і підписувати новий союзний договір не погоджувалися.

Радянський Союз розпався. Головна причина цього – розпад керівної партії країни – КПРС,  яка тривалий час перебувала в ідеологічній кризі, що постійно поглиблювалася.

Відчайдушною спробою зберегти СРСР силовими методами було створення в країні – частиною державного керівництва – ДКНС, усунення від влади Президента Горбачова і введення надзвичайного стану. Але ДКНС зазнав поразки і ця спроба виявилася невдалою.
Закінчилося тим, що генсек Горбачов склав обов’язки і закликав ЦК КПРС прийняти рішення про саморозпуск партії.

Куди ще далі падати? Це вже кінець держави, в якій десятиліття існувала однопартійна система політичної влади і ця партія сама себе ліквідувала.

Навіщо я все це описую? Щоб спростувати певні твердження деяких політиків і політологів про події другої половини серпня 1991 року. Заради чого? Заради правди. Хай молоді люди знають, як це було – хоч приблизно, а не так, як зараз про це дехто розповідає.

Політики стверджують, що відбулася боротьба сил демократії проти тоталітаризму.

Боротьба дійсно передбачалася. Один факт на підтвердження цього: на Псковський завод автоматичних телефонних станцій поступило термінове замовлення від ДКНС на виготовлення 250 тисяч наручників, поставки металу гарантувалися. ДКНС вважав, що вони можуть знадобитися.

А що відбулося насправді? Відбулася демонстрація сили з двох сторін, яка тривала 3 доби. Окремі збройні сутички привели до загибелі до 10 осіб з кожної сторони. Це відбувалося в Москві. А в інших містах РРФСР й інших союзних республіках, за великим рахунком, не відбувалося нічого. Мітинги і демонстрації в залік не включаю.

То чому ж розпався СРСР? Читайте аналіз тих подій в наступній публікації. Далі буде.