«Моя найважча зброя до 24 лютого – це кондитерський мішок. По документах я бухгалтер-економіст, але моє покликання – кондитер. І ось лютий 2022-го. Я ще збирав докупи думки, не розумів, що відбулося, але точно знав: я повинен бути там. Я йду до військкомату, ноги підкошуються, а в рюкзаку – повний набір: мівіна і термос кави. Звідки я знав, що брати в армію? Знав тільки, що захочу їсти і що повинен бути корисним», – так емоційно та щиро розповів свою історію Олександр Кириченко під час форуму ветеранів, військових та їхніх родин у Кропивницькому, який ініціювали депутати Кіровоградської обласної ради від «Європейської Солідарності».
Він – підприємець, батько чотирьох дітей та військовослужбовець 121-ї окремої бригади ТрО. Попри реальні проблеми зі здоров’ям і можливість залишитися вдома, Олександр пішов захищати країну і досі залишається в лавах ЗСУ. Та найголовніше — він не дав війні зупинити свій розвиток. Перебуваючи в армії, він тричі розпочинав бізнес-проєкти: відкривав і закривав кав’ярні, доки не об’єднався з партнером Сергієм Панфіловим і не став засновником кавового бренду «Sapremo».
Під час зустрічі з побратимами, які наразі проходять лікування та реабілітацію в одному з госпіталів Кропивницького, Олександр зізнався, що найбільше його налякала тенденція, коли бізнесмени на службі «вигорають» і кажуть, що поставили свою справу та життя на паузу.
«Мені стало страшно. Як можна поставити життя на паузу? Заради цього ми прийшли до війська бити наволоч – щоб поставити власне життя на паузу? Підприємець – це стан душі. Мені важливо приносити користь», – наголосив військовий.
Щоб підбадьорити хлопців та знайти власну точку опори у важкі хвилини, Олександр навіть написав та видав свою першу брошуру-мотиватор «Шлях». Своїм прикладом він довів, що можна служити, вести бізнес і водночас допомагати іншим: 3% від продажу його кави спрямовуються до фонду «Повернись живим», також підприємець системно підтримує евакуацію тварин із гарячих точок. Кілька примірників своєї книги він подарував побратимам у госпіталі.
Поки учасники форуму обговорювали такі важливі питання, як подолання вигорання, пошук мотивації, повернення до активного ритму, доступні програми лікування та протезування, а також пошук грантів для відкриття й розвитку власного бізнесу, ми продовжували надихатися історіями незламності ветеранів під час заходу.
Воює за себе й за сина, який втратив зір на війні
– Мене вдома ніхто не чекає, – каже кремезний військовий Петро, на хвилину відриваючись від роботи над вибійкою. Ми знайомимося з ним у майстерні з вибійки, яку прямо посеред коридору медичного закладу в рамка форуму організувало подружжя Костянтина та Інни Данильченків. Перед цим воїн натхненно займався гончарством в імпровізованій майстерні Дмитра Денисенка, якого війна закинула на Кіровоградщину з Краматорська.
Петро робить коротку паузу, дивиться кудись убік і тихо додає, що з дружиною давно розійшовся. А потім обличчя військового раптом теплішає, погляд стає м’якшим і не таким суворим:
– Ну, хіба що діти…
Здається, поки Петро захоплено вибивав вже третій орнамент, ми намацали найважливішу для нього тему.
У Петра син і донька. Про обох він говорить із неабияким теплом, але коли мова заходить про сина, у голосі з’являються важкі паузи. Він ніби щоразу стримує біль, розповідаючи про випробування, які випали на долю його дитини, але так і не змогли зламати молодого воїна.
Петро – діючий військовослужбовець із Львівщини, який проходив лікування у Кропивницькому. У цивільному житті він був звичайним різноробочим, а з 2024 року став на захист країни та пройшов найгарячіші точки фронту. Найбільший біль і водночас найбільша гордість батька – його 27-річний син.
Хлопець пішов на війну ще у 2020 році. Під час виконання бойового завдання він підірвався на міні-«жабці» – зазнав важкого поранення, переніс складні операції на голові та повністю втратив зір. Попри важку інвалідність і тривалу реабілітацію, він не опускає рук.
Петро з гордістю розповідає, як син не просто адаптується до нового життя в тилу, а вже працює масажистом у реабілітаційному центрі та паралельно навчається, щоб здобути диплом фахівця й самостійно ставити на ноги інших поранених побратимів.
Сам Петро під час перебування на лікуванні в Кропивницькому відзначає надзвичайну чуйність місцевих медиків та доброзичливість місцевих.
«Хочу повернутися до пацанів»
Ще одна дивовижна історія про незламність та бойове братерство — від 42-річного Олександра Чорного, механізатора із села Марфівка Долинської громади, який воює в складі легендарного 1-го окремого штурмового полку імені Дмитра Коцюбайла.
Після важкого поранення від прильоту та множинних осколкових уражень під Васильківкою, що на межі Дніпропетровщини та Запоріжжя, медики готують Олександра до списання. Проте сам штурмовик прагне лише одного – повернутися на передову:
«Я хочу повернутися до рідного війська, бо в мене там багато побратимів, із якими я багато пройшов. Мене готують під списання, а я не хочу. Коли мене взяли в підрозділ, я сказав пацанам: я до вас прийшов і з вами назавжди, буду до кінця. У мене така мотивація», – ділиться боєць.
Удома на Олександра чекає дружина та двоє дітей – 16-річний син, який завершує навчання в училищі, та донька, яка вступила на модельєра-швачку. Проте відповідальність перед ними і тими, з ким ділив окопи, не дає йому скласти зброю.
Під час розмови відчувалося, що для наших співрозмовників надзвичайно важливі ця увага та можливість просто виговоритися. Поспілкуватися не лише про війну, а й про свої родини, мрії, цивільні захоплення та планомірне життя.
Ця щира увага – найменше, що ми можемо дати нашим ветеранам і військовим, аби віддячити за їхню жертовність. Саме тому важливо, щоб слова подяки та турбота не були одномоментними акціями від заходу до заходу, а залишалися постійними й максимально щирими. Адже пройшовши крізь пекло, вони тонко відчувають найменшу фальш.
На правах реклами
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: